Куц Вікторія, вчитель КЗ "Харківська гімназія №81 Харківської міської ради"

"Війна. Моя історія"

Як ти там? Стоїш непорушно на березі нашого «Каховського моря», що нині заросло травою і мінами. Твої очі дивляться прямо на ворога щодня. Три – внизу і одне – вгорі. О! З горища добре видно лівий берег і танки, які постійно ціляться у тебе. Широкі віконні рами мають свіжі тріщини. Жаль, мама цього року не змогла їх пофарбувати.

Пробач, що ми всі тебе там залишили помирати на самоті. А може будинки не вмирають? Може їх теж можна буде вилікувати від ран?

Боже! Як же хочеться додому! Відкрити синю хвіртку (я пам’ятаю, як вона скрипить), сісти на лаву разом із бабусею і говорити, говорити, говорити… Як ти там? Чи тримають стіни важкий дах? Чи вони вони взагалі є? А ми ж залишили там старі фотоальбоми… Якби ж я знала? Можна було б просто зробити копії, щоб не забути моменти дитинства. Так багато «якби»…

Тримайся, мій рідний дім! Терпи! Бо зараз нічого іншого не залишається. Я знаю, щодня ворог спалює все навколо тебе і кожен куточок тремтить від вибухів. А ти тримайся! Закрий свої вікна! Не дивись! Засни… Дочекайся нас! Ми обов’язково повернемося і вилікуємо всі твої рани.

Ми приїдемо додому разом. Три сестри, які зустріли кривавий лютий в найнебезпечніших куточках країни: Херсон, Харків, Ірпінь. Зараз нам уже не страшно, бо всі залишились живі, але з раною, що досі пульсує…  Рідний дім, дочекайся нас!