Вісім місяців я прожила в окупації. Весь цей час казала собі, що не можна падати духом. У перший день війни я побачила, як селом їдуть російські танки. Стрес був у всіх від побаченого. Я нікуди не виїжджала - чекала, коли нас визволять ЗСУ. 

Росіяни ходили по домівках, шукали зброю. Обшукували і мене, заглядали по погребах.

Коли до села зайшли ЗСУ, всі дуже зраділи і плакали від радощів. Ми пригощали солдатів всім селом. 

Я мрію про те, щоб всі військові повернулись додому, і ми зажили, як раніше.