Ганна Ворошева — успішна бізнес-вумен із Маріуполя, яка з початку війни направила свої сили й засоби для надання допомоги місцевим жителям. Після того як виїхала з міста, возила маріупольцям гуманітарну допомогу та евакуювала охочих виїхати. В один із таких рейсів її схопила російська армія, після чого почалися 100 днів полону, коли вона відчула на собі несподівану гуманність, байдужість і незрозумілу жорстокість.

— Цього дня… Цього дня в мене був заведений будильник, я хотіла нарешті виспатися, бо напередодні я робила… переформатувала свій бізнес. Я збиралась їхати на деякий час і залишала на підопічних свою роботу. У мене був авіаквиток, мені потрібно було цього дня прокинутися, зібрати валізу й сісти в поїзд Маріуполь — Київ. Але прокинулась я набагато раніше від телефонного дзвінка своєї дочки, яка сказала:

«Мамо, я збираю речі в бомбосховище. Я дуже хвилююся, підкажи мені, що я маю із собою взяти? Що найважливіше?».

— А де дочка?

— Дочка була на Салтівці в місті Харкові.

— Салтівці?

— Так, спочатку я просто поклала слухавку, бо подумала, що я ще сплю. Потім я перетелефонувала, кажу: «Скажи ще раз, бо я не усвідомлюю». Ну, зібралася, підказала їй. Це ж був лютий, дуже холодно, Харків завжди набагато холодніший, ніж Маріуполь. Теплі речі — те, те, те, і бігом. Вона каже: «У мене є ще 10 хвилин». Я кажу: «Тоді помий голову, тому що в тебе дуже довге волосся, невідомо, що відбуватиметься».

— Жінки.

— Це просто жінки, так. Ось вона це зробила, і на мене напав ступор, як на багатьох маріупольців. Я просто почала робити, почала збиратися автоматично, і я автоматично їду до свого магазину. Тобто тіло мене несе туди, де останній здоровий глузд. Звісно, є в місті мама.

— Як далеко ви живете?

— Я живу біля «Савони» — там, де Terrasport, поряд абсолютно. От і я їду, ще ходить громадський транспорт.

Мозок чіпляється за реальність, мобільний зв’язок є, транспорт ходить. Ну, у принципі, може, це неправда? Можливо, це буде інакше? І ось першу добу я… я приїжджаю туди, скрізь безлюдно, уже починається.

Ми розуміємо, що хтось виїхав уже вночі. Уже хтось стоїть на кордоні, кияни стоять на кордоні з Польщею. Ось і ми починаємо намагатися зібратися з думками, що нам робити. Зрозуміло, що треба їхати. У принципі, я маю авіапереліт на інший континент, у мене оплачено. Мені треба взяти маму, сісти у свою машину й виїхати на безпечну територію.

— Ви живете з мамою, так?

— Мама жила зі мною в одному місті, ми в різних квартирах жили. Вона жила поряд, навпроти моєї крамниці, це абсолютно піша ходьба. Мама ще збиралася сходити на тренування до спорткомплексу.

— Ну яка молодець!

— Так, і вона каже: «Я нічого не знаю, я пішла на тренування, у мене сьогодні пілатес». Потім вона мені телефонує та каже: «Ти знаєш, чомусь там усе закрито». Я кажу: «Мамо, тому що дещо відбувається». Ось мені прийшло повідомлення від авіакомпанії, що рейс скасовано. Тому що виліт був із Києва, виліт був через Амстердам, переліт. Виїзд скасовано, я мала деяких знайомих, які мені намагаються повідомити, що є «Халабуда» (у нас центр, який допомагає людям). Є ще щось. Поки мій мозок і мої ноги мене туди не ведуть, я намагаюся тут, на місці, біля мами крутитися, бо там через вік — 70 років. Ну, захоплює ця емоційна хвиля, я одна з під’їзду, люди, багато людей похилого віку, які мене знають як діяльну, як сміливу, як організаційну, організовану.

— І ви взяли на себе відповідальність?

— І я взяла, ну, те, що я могла, у моїх силах, у моїй крамниці. Я йду знову на склад на свій, намагаюся розкрити всі коробки, які я склала, і звідти вилучаю свічки, які були в асортименті мого магазину, що є зараз стратегічно важливим продуктом, одноразовий посуд. Я це все вилучаю, витягаю. Це фізична праця, це величезне приміщення — 60 «квадратів», кілька рядів. Ну, той, хто знає мій магазин, знає, що це обсяг, ось. І я намагаюся це звідти, отже, якимось чином… І сам підвал магазину може бути притулком. Декілька днів минає, починаються перебої з водою.

28-го вимикають газ. Світло ще раніше, я не пам’ятаю, 27–28-го світла не стало. Усі вже на останніх заряджаннях і розуміють, що треба зателефонувати, найважливіше — зателефонувати.

Багато хто зрозумів, що потрібно виписати номери телефонів із телефонів, бо потрібно, щоби була якась довідкова. Звичайно, довідкова база, щоб кудись... якщо ми виберемося. І ось ці питання виживання — вони теж перекрили логіку виїзду. Особисто для мене, я не могла виїхати, як би внутрішній такий дозвіл: якщо дочка ще в Харкові, то мені треба знати, як вона, де вона. І далі разом. Тобто просто взяти й виїхати за кордон, залишити дитину в зоні бойових дій і… Спочатку Харків дуже потужно обстрілювався. До нас це трохи пізніше прийшло, але в них це найстрашніше вже було від початку. І чути ці… ну, там було світло ще довго. Я отримувала ці її повідомлення, це було дуже ну як би тривожно, ось. Потім настала остання така ніч лютого, коли вже остаточно зник газ.

1–2-го останні якісь зв’язки ще пробивалися, і я встигала створювати повідомлення сестрі, яка була в Одесі, про те, щоб вона евакуювалась і на нас не чекала, ми впораємося. Дочці — щоб у будь-якому разі, будь ласка.

І це було вночі, вона мені телефонує та каже: «Мамо, я тут уже залишаюся одна дівчина й дуже багато чоловіків. Я вже просто боюся бути в цьому бомбосховищі. Що мені робити?

Є таксі, яке їде в один бік на залізничний вокзал за 3000 гривень, але ми не знаємо, доїжджають ці люди до залізничного вокзалу чи ні. Є люди, які їхатимуть до Росії, але я боюся в той бік їхати». Я кажу: «Не смій, це не обговорюється, лише сюди. Виходь, іди, якщо бачиш наших військових чи людей, звертайся по допомогу й пробирайся пішки». Це був мій останній зв’язок із дочкою з 1 на 2 березня цієї ночі. Ну як, ця остання ніч, ось. Наступного дня ми перебираємось у підвал мого магазину, от і ми стикаємося з атаками людей, які намагаються зламати це все. Уже пішли люди, почали шукати їжу, притулок. Ну все, що взагалі… Ну, звичайно, серед цих осіб були люди, які просто шукали, ось… Ми стикаємось із цим фактом, і десь приблизно 5 березня благополучно мій склад розкриває група в районі 60 осіб — циган із дітьми. Вони відкрили це, як «ведмежатники», просто вони не зламали насильно, а саме відкрили, ось зайшли. Я зайшла з того боку, говорю: «Добрий день, це я, це моє».

— Що купуватимете?

— Так, «Що будете купувати?». Вони: «Ой, власниця, це стоп-стоп, — каже, — власниця йде». Вони, значить, так на коридор, але коли я зайшла, там близько 60 кв. м підвал, по всьому периметрі підвалу стелажі метрів 20 шириною, чотири яруси.

— Тобто на них можна лежати?

— І ось на всіх, коли я заходжу, цих стелажах уже жодної моєї коробки немає, хоча вони були всі зайняті товаром. Вони переміщені в якесь інше приміщення, але це 30 % від того, що там було, і на всіх цих полицях сидять і отак ногами колихають десь хлопці 12–18, багато молодих хлопців було 21–22, ну абсолютно все молоде покоління. Жінки зробили собі здоровенний і величезний поміст, і одночасно, коли я заходжу й говорю «Добрий день, це я», одночасно сповивається п’ятеро дітей. Я опускаю голову, падає світло, і ось тут, як рибки в акваріумі, довкола мене діти. Вони кажуть: «Можна ми залишимося?». Я: «Ну звичайно, усе це війна, це війна».

— Тобто ваш магазин урятував життя цілому циганського табору, так?

— Так. Я кажу: «Тільки, — говорю, — давайте так акуратно, це житловий будинок». На той момент він був іще житловий. «Ви нічого, щоб ніяких багать, ніяких, нічого», і мене ніби це все… це справа всього мого життя. Я з 20 років займаюся цим, і я із зернятка виростила це поле, це все моє, кров’ю та потом… Усі, хто мене знає, як би можуть підтвердити ці слова. Ось і мені кровно пообіцяли, ну, цигани залишилися циганами, ось і вони 11 березня, я спостерігала як вишикувався караван із машин, усе це завантажилося, і вони рушили, помахавши мені ручкою. Але на зміну їм прийшли люди, наступні. І я зрозуміла, що це приміщення має таку долю. Так, тому що там бетонний цоколь укопаний повністю в землю, воно велике, там була вбиральня, там був запас води, свічок, вони це використовували. Я тим часом, отже, коли зрозуміла, що машини немає, дочка в Харкові. Я зустрічаю в місті, намагаюся знайти. Жодного зв’язку немає, ось усе, що я зараз, ось у ці дні чула на території. Ну, я не знаю, як би не хочу бути некоректною, але мене як маріупольчанку ображає насправді, коли я чую ці новини про те, що організувалась якась допомога, щось іще.

Люди, алло! Ми не знали. Ви мали усвідомлювати, що це значить — немає зв’язку взагалі. Узагалі немає зв’язку, але при цьому ніхто не... як би ні листівок ніяких, ні розклеювання ніякого, тобто те, що було можливо організувати в той час, це не відбувалося.

Чутки з вуст у вуста передавалися про те, що біля драмтеатру збирають якусь колону, що хтось кудись їхатиме. Усі люди з усього міста пішки йдуть до певного часу: хтось із лівого берега, хтось зі Слобідки, хтось із Черемушок. Я мешкала в районі трьох зупинок. Мені не 70 років, я могла собі дозволити пробігтися туди й дізнатися, що нічого немає, сьогодні нічого немає. Ніхто нічого не знає. Є якісь машини, хтось кудись їде, ти спостерігаєш за ними. Ну і що це означає, ти не розумієш, тому що відношу себе до людей кмітливих і таке інше. В одному з таких забігів у пошуках інформації я зустрічаю своїх знайомих людей, і ми кооперуємося, ми підселяємося, мене просять (це знайома дівчина), вона просить мене допомогти перемістити її маму, яка має хворобу Паркінсона. Маму переміщують у машину, ми просимо чоловіків, і ми переїжджаємо, я допомагаю їй переїхати в стоматологію, яка за адресою Металургів, 95, там ортодонтична клініка. Там теж люди й самі господарі цієї клініки, їхні знайомі, бухгалтери, їхні сім’ї. Вони всі там зібралися, несли якісь запаси їжі й намагалися там виживати без світла; їжа в них є, світла немає. Але я приходжу як дівчина, яка має багато свічок. Осяюю їхнє життя світлом, ми дружимо, ну, гуртуємося всі разом, і стоїть питання про спеціальне. Є люди, які потребують, наприклад, медичної допомоги, і є категорія людей у мирний час, які живуть лише за постійного вживання медикаментів, медикаментозно залежні захворювання: Паркінсона, Альцгеймера, депресивні стани належать до цих категорій. Тому постає питання про те, що потрібно дістати ліки для цієї бабусі, бо інакше бабуся стає… перетворюється за добу на лежачу людину й ми нічого не зможемо.

— Де дістати, як?

— Виникає питання: де дістати? І я починаю це шукати, запитувати, виходити на контакт. Люди бояться виходити загалом. Ну, я зрозуміла, що для мене збігати по воду там, до церкви, ще щось за рахунок фізики, за рахунок ну як би ось цього активного стану хоча б заспокоюється мозок, і ти можеш далі залишатися психічно адекватним, здоровим, належати самому собі. І я згадую про натяки друзів, які казали: «Звернися до «Халабуди». Я йду туди. Дмитро Чечера керує цим проєктом. Я залишаюся на цьому складі й допомагаю працювати, цього ж дня швидко я знайшла ці ліки, доставила.

Люди дізналися про те, що я та дівчина, яка дістала щось неймовірне, і до мене з усіх боків починають стікатися люди.

Вони знають, що я виходжу о 8-й ранку, і вони до мене приходять, тому що є жінки, які гормонально залежні, є жінки, які приймали постійно протизаплідні засоби як гормональну терапію.

— Пам’ятаєте, як у Кінга, у «Втечі із Шоушенка». Найважливіша людина була тою, яка може дістати все. Ви стали такою людиною?

— Так. В якийсь момент я усвідомила цю роль. Ось я сказала всім, кому треба, що буду тут у відповідний час. Ось ці особливо дуже важливі жіночі речі, дуже важливі дитячі речі, інсулін. Я хоч би спрямовувала людей, де це є надія отримати. Ось також ці з Альцгеймером жінки… ми ніби шукали, і це все вручали людям.

— Чи були у вас моменти, коли ви в процесі переміщення між усіма цими локаціями потрапляли під обстріл?

— Так, у якийсь момент. Уперше я потрапила, коли ми поверталися від Новоселівської церкви, там була криниця, де комендантська година закінчувалась о 6-й ранку, але ми мали бути там о 5-й.

— Чому?

— Тому що черга вишиковувалася неймовірна, тут можна було цілий день бути зайнятим тим, що ти стоїш у черзі, а в мене було багато справ. Були такі ж сусіди-чоловіки, які не боялися порушувати комендантську годину, і ми на машині проїжджали, і були... У нас уже було місце, де ми знали будинок, де зберігається ключ. Ми були одні з перших, які набирали повні баки води, чоловіки їхали до Східного, доставляли воду людям, а я бігла на «Халабуду».

— На Східному в березні місяці?

— У березні місяці, так.

Я, як пам’ятаю, у березні місяці лівий берег — це обстріли.

Це лютий. Я вам зараз скажу… востаннє чоловіки були на Східному під обстрілами, під… посеред усього цього жаху на звичайних «Сенсах» вони їздили туди, везли туди воду й поверталися з людьми. Вони везли туди воду й поверталися з людьми. Вони всіх везли в цю стоматологію та в підвал на Металургів, 93, Металургів, 95 і 79 — мій підвал із кульками. Десь числа 9-го чи 10-го машина потрапила так, що вже пробило бак, і вони все ще намагалися якось це зашаманити й усе одно їхати далі.

— Молодці.

— Тобто це був, ну, такий, ось...

— Отже, ви до комендантської години поїхали.

— Так, поїхали до Новоселівки, додому. Ми взяли воду, і ми спускаємося (маріупольці знають) трамвайними коліями на машині, повертаємося на Кірова. Тобто ми вже бачимо магазин «Орбіта», який був одним із перших обстріляний, цей будинок, прямо перед нами на цьому роз’їзді бахає снаряд. Снаряд, вирва діаметром… тобто ми зупиняємося від кубу пилу, ми просто не встигли доїхати, тобто ми...

— Слава Богу.

— Ми — так, буквально, буквально тому, що ми були «затарені» водою, ми боялися, ми чиркали за цей… і буквально ми не доїхали 150 метрів, тобто уламки залишилися перед нами, ось перед нами впали уламки. Це був, мабуть, перший день, коли не те що захопився... Це, мабуть, неправильне слово — ти знайшов своє місце в цьому новому світі.

Ти... ну, бути корисною — це просто частина мене, а це ось уперше прилетіло, що може не бути, і треба берегтися та бути акуратнішими, бо ми не принесемо своєю смертю ніякої користі нікому.

Це було навіть більш практичне рішення, не те що ти міг померти, а просто ми тоді б не довезли воду й баклажки втратили б, все вибухнуло б. Ось така реакція була, настільки працював мозок, зовсім в іншому режимі. Ми переїхали це акуратно й повернули свою воду, і чоловіки поїхали ліворуч і повернулися звідти. Ось це було вперше. Удруге це було, коли я несла з «Халабуди»… це було також, мабуть, 11 березня. Я принесла рано-вранці з «Халабуди» заряджені телефони. Заряджені телефони... і в нас була домовленість, що я приходжу ось рівно в стільки, щоб двері до підвалу були відчинені.

Ну, завжди є в підвалі якась жінка, яка найбільше боїться або найбільше боїться протягу, чи ще одна розумна жінка, яка ігнорує стратегічні моменти, ось.

І я заходжу. Такий спуск у цю стоматологію, ґанок низький, і стукаю в двері й кажу: «Це я, це я, Аня, відчиніть». І там все-все. І починається мінометний чи якийсь обстріл, це я вже зі слів людей, коли літають невеликі снаряди й десь із району Новоселівки, 17 тоді обстрілювали, і пролітає це все наді мною. І я ось так сідаю, і просто це все «іу! ж-ж-ж…» Усе, і ти сидиш усе… мене хтось за шкірку з тих самих сусідів-чоловіків, який приїхав, з тих, хто воду возив, витягує, і мене просто кидає в підвал. Каже: «Ти що, з глузду з’їхала?». Я кажу: «Я не знаю. Можна рухатись, не можна рухатись». Тут я бодай у бетонних якихось… Це було вдруге.

Утретє було, це коли прилетіло до 66-ї школи, авіаудар, і я просто йшла в напрямку туди, я бігла з «Халабуди», це був мій маршрут. І ось дивом я була набагато раніше від цього часу там, тобто задовго, за два чи три квартали я була там. Ось це, тобто я прийшла, зробила ці фотографії собі на згадку про те, що я могла, тобто я була в зоні ураження цих уламків, що летять. Ну, напевно, ця картинка 66-ї школи дала мені зрозуміти, що потрібно це буде, що вже є… жителі, ми.

Ми вже зрозуміли, що якщо є одне влучення, то постійно прилітатиме.

Тобто це стратегія обстрілів. Якщо до 77‑го будинку на проспекті Металургів одразу було влучення ще на самому початку, то він так і залишився повністю розбитий, і в нього весь час продовжувало щось прилітати. І ми розуміли, що в цьому районі перебувати вже дуже небезпечно. Я в повній розгубленості, зі мною моя валіза, абсолютно якихось… Валіза використовується як сумка на коліщатках. У ній ось ця сукня, яка для мене була важливою, вивезла.

— Чому ця сукня для вас така важлива?

— Цю сукню я…

— Крім того, що вона шикарна, ну так. Чому?

— Тому що це вишиванка, бо це є наш національний символ.

Тому що жінки України — це насамперед красуні, які завжди, за будь-яких обставин, перше, що вони хочуть, — це привести себе до ладу.

Тому що цю сукню я довго шукала. Є багато в мирний час, коли було Свято вишиванок, я хотіла щось особливе. Я це купувала в Києві, на Хрещатику, і для мене це було цінним. Тобто я дуже хотіла, я бачила себе, що коли я виберуся, я вийду в аеропорту та я буду обов’язково в цій сукні.

— До якого числа ви були в Маріуполі?

— Я була до 16 березня, я змогла організувати вивіз, витягти цю машину розбиту. Вивезти одну машину з людьми з «Халабуди», з працівниками, що ще залишилися. Сім’я була, жінки, які там працювали, їхні матері були поряд із ними. Ще всю ніч, першої ночі на «Халабуді», збираю ліки, ще щось, аптечки, продовжую робити цю справу, ось. І 17-го числа хлопці на «Сенсі» приїжджають, щоб забрати мене, і знову ж таки, мою маму, ось. Ну, тут до мене підходить Оля Новікова й каже: «Аню, ви випадково... нам потрібна жінка, яка водить машину-механіку, джип». Я кажу: «Так-так, без проблем, я із 14 років за кермом, із 14-го року за кермом — це вже 17, і саме на механіці, тож я можу». Каже: «Будь ласка, можете ви сама, щоб нас… ми всі… Одна, щоб тільки як водій». Я кажу: «Так, добре». І виходить, тоді цей «Сенс», який мене привіз, за мною приїхав, ми до нього ще беремо людей із міста, інших цивільних. Ось ця ніч із 17-го на 18-те, ми ремонтуємо машини. Хлопці їдуть на Південний, там усе розбомблено. Де трупи, де всі, вони знаходять там піну, вони знаходять там стекла лобові, вони знаходять там оливи. І вони на велосипедах — ось так два велосипеди паралельно на ременях — привозять ці стекла. Ми робимо… Я маю фотографії — ми робимо на піну, садимо.

— На монтажну піну?

— На монтажну піну, Volkswagen, такі розпірочки з пінопласту на герметик, ми намагаємося на герметик посадити. Герметик-10 не засихає. Я кажу: «Давайте монтажну піну, бо це...». Та ну, я говорю: «Ну, я декоратор. Хлопці, на секунду, я прикрашаю вітрини, я знаю, що до чого, яку вагу витримує». Усі з мене сміються, кажуть, буде мій останній дизайн-проєкт. Ми на монтажну піну ставимо ті стекла, а бічні стекла я роблю одне в одне із зазором на міліметр, я роблю зі скотчу, з іншого боку.

І в нас виходять такі зі скотчу вікна. Вони легкі, вони витримують ось цю вібрацію, нам не потрібно далі стекла шукати, але холодно дуже їхати.

Я думаю, може, я запатентую цей спосіб скління машин. І ось у нас виходить — готова одна машина, готова друга машина. Ми завантажуємося, і нас виходить в одній машині разом із водієм шість осіб, у другій машині разом із водієм — раз, два, три — п’ять осіб. Нас виходить 10 чоловік, і ми виїжджаємо на Запоріжжя. На той момент із Запоріжжя… Ой, на Запоріжжя їдуть усі через Бердянськ коридором. Нас хлопці вивозять полями, ми об’їжджаємо все на світі, і ми потрапляємо на трасу через Пологи прямо, як ми їздили в мирний час.

— Ось цю нову, так?

— Так, і ми премо цією дорогою. Нас зупиняють, ну, на 60-му, здається, посту ми перестали рахувати, скільки їх, ось. Я склала речі певним чином на обшук. Брудне взуття вперед, жіночі прокладки, собака, якісь ну абсолютно непрезентабельні речі, щоб коли ти відкриваєш і хочеться переглянути йому, він гидливо відходить, усе.

Ми сховали телефони, ми запаслися їжею, ми розуміли, що, можливо, доведеться в полі ночувати або ще щось, ось.

Ну, ми домчали до Запоріжжя за приблизно шість годин. Далі ми пройшли до «Епіцентру». Ми, звичайно, побачили, як зустрічають людей, як очікують дітей, як люди організували прийом їжі, все-все. Звичайно, ми зворушилися та видихнули. Почали розселятися. Я почала питати перше, як виїжджають люди з Маріуполя. Щось організовано зараз? Тому що я ж можу не володіти цією інформацією. І як вони збираються доносити до людей цивільних ось ці місця, які вони тут вважають організованими. Як вони, можливо, тут не знають, що… Ну от, раптом люди не знають, що в нас немає зв’язку. Тому я хотіла в цьому переконатися. Я зрозуміла, що всі в курсі, що люди не мають зв’язку, усі знають, що…

— Знали всі, так.

— Так, знали всі, ну, тоді дуже була спантеличена тим, що я розумію, що люди, які всередині міста, не мають шансів найближчим часом дочекатися когось або ще щось. Мене починає брати страх, що взагалі там люди якось зможуть вибратися звідти. І я розумію, що я виїжджатиму за мамою, я, ну, не… Я переночувала одну ніч, я розумію, що я… Ну як я буду десь? Я дізналася вже тут, в Україні, що дочка вибралася. Це окрема історія, як вона потрапила до Роттердама, як вона вибиралася з Харкова. Я видихнула. Залишається одна мама, і виїжджати з країни, не забравши свою маму, ну як би не знаю… для мене це дико, ось. І я намагаюсь якось це організувати, використовуючи як би свої особисті кошти й кошти тих людей, які нам донатили, ми купуємо два мікроавтобуси 25 березня. Два автобуси «Мерседес-спринтер». Ми виїжджаємо на двох «Спринтерах», і ми виїжджаємо до міста, ми намагаємось пробитися до центру.

Ми мали свій інсулін — дві адресні доставки, люди попросили. Ми одну адресну доставку зробили, за другою адресою не було людей удома, вони вже кудись поїхали. І ми розуміємо, що мало куди ми можемо проїхати містом, що все. Ми взагалі, у принципі, на 20-те, на 27 березня ми були єдиною машиною, яка пересувалася містом просто. У мене багато адрес, які люди, поки я була в Запоріжжі, дізнавалися звідкись про мене, скидали адреси. Я їх усіх розбила на картки, розташувала як… по районах міста.

І чоловіки брали ці адресні доставки й мчали до міста в різні райони, хто кудись проб’ється, хоч хтось когось витягне.

27-го під’їхали до Мелекінського блокпосту, але там уже були люди — чи то росіяни, чи хтось — ну, люди у формі ДНР, скажімо так, уся ця територія окупована. І побачивши, відкривши машину, побачивши бензин, ліки, їжу, автозапчастини (бо ми щоразу виїжджали, ну, повністю технічно, щоб ми були готові будь-де зупинитися), ліхтарик, зарядки, телефони, вони кажуть: «О!». Ось. Поки я вийшла з машини, мене завели до намету для того, щоб спитати, де я… «Дайте документи». Ось за п’ять хвилин я виходжу з машини, машина вже наполовину спустошена, тобто вони побачили машину й предметом інтересу був автомобіль, «паркетник», ось. І нас звідти відправили під конвоєм до Мангуського РВВС.

— Я так розумію, із цього почалися ваші пригоди, так?

— Так, можливо, так.

— Вас відправили до райвідділу?

— Так.

— Ось які у вас думки були на той момент? Чи могли ви припустити, що з вами буде?

— Ні-ні, я розуміла, що, можливо, з’ясувати. Я розумію, що не військова, серед моїх друзів військових немає. Я розумію, що в моєму телефоні на той момент, ну, у кожного, кого затримують, був колись в історії, у «Фейсбуці», якщо зайти й дізнатися моє прізвище, ім’я, по батькові, пробити, що колись робила публікації в 14-му році. Звісно, я була не така, я така була не одна, і затримувати тільки на підставі цього — щось…

Я була готова до того, що в мене заберуть гроші. Я була готова до того, що зараз мені не віддадуть машину. Я була готова до того, що в мене заберуть, тобто з мене знімуть золоті прикраси чи щось. Я до цього, звісно, морально була готова. Але я не готова була до того, що на мене чекало.

Мені навіть… Я навіть теоретично не могла уявити.

— Вас привели до РВВС?

— Нас привели до РВВС і сказали: «Ми зараз... це буде вам потрібно пройти фільтрацію». Ось. Ми чекаємо дуже довго, до вечора. Нас заводять до якоїсь кімнати, там дактилоскопують, роблять фотографії там в анфас, у профіль, підключаються до наших телефонів. Усе це яким… усе це розкривається, у них є, де я працювала, уся інформація вже, хто я, що я — усе це є. І є люди, які перед нами виходять, і він, ось цей конвоїр, і каже: «У мене до нього немає питань, отже, все». Ось, а нас виводять після цієї процедури, але в нас із собою були техпаспорти на «Мерседеси». У нас із собою були запасні ключі, ми робили на ось ці спринтери, і ми давали їх кожному водієві, і в нас і ось ця кількість ключів, техпаспортів, стає… Нам починають говорити про те, що «ви ті люди, які заробляють на війні», ось. Ми пояснюємо, що є листування, що ми безкоштовно, що ми так, ми їдемо по своїх людей. Але ми не маємо жодного підтвердження людям, що ми там, ну, якоїсь іншої інформації, тобто неважливо, що насправді.

Ми їм здаємося дуже «смачними», цікавими з технікою. «А як ви заїхали?» — «Через Володарськ. Зателефонуйте, ми там учора були, та й усе». — «І вас пропустили?» — «Нас пропустили». — «А ми сьогодні не випускаємо». І ось це така глумлива манера спілкування, ось вона як почалася, так вона й супроводжувала мене далі весь час, ось. Потім уже вночі до нас прийшов конвоїр, тобто нас поселили, посадили. Я в мирний час, я ніколи…

Мене Бог милував, чи як правильно, від в’язниці й від суми не зарікайся. Але я ніколи не була, і я ніколи не бачила на власні очі, що таке КПУ.

Що такі якісь клітки, знаєте, тільки в кіно, як і багато хто з нас, ось. Ось ми опиняємось у таких самих умовах. Єдине, що в Мангуші нас на брудний диван. Нас було три дівчини, з якими ми далі довгий шлях разом пройшли. Усі ті дівчатка були військовими, усі затримані були, або були колишніми співробітниками поліції, або чинними співробітниками поліції, або дівчата, які служили й проживали на території Мангуша чи евакуювалися туди. А чоловіків було дуже багато, і вони були... Було дві камери по... Ми ось на таких ось брудних диванчиках знаходилися, тут же було дві камери. Кожна з них, мабуть, максимум 4,5–5 квадратних метрів. Там знаходилося по 14 і по 17 осіб одночасно. Тобто чоловіки спали стоячи й по черзі.

— Тобто у вас ще були умови більш-менш?

— Так, у дівчаток був брудний диван, у нас були більш-менш умови.

— Скільки ви пробули в РВВС Мангуша?

— Дві доби.

— Чи були допити якісь, чи були?

— А, ні, було не було, ніби допит як такий був. Не було їжі й води, і це був єдиний привід людей витягувати на спілкування або піти в туалет. І ось за ці там дві доби, за першу добу я звернулася кілька разів до чергового по допомогу й говорю: «У мене в машині є дещо, ну, те, що мені потрібне як жінці. Відведіть мене, будь ласка, в машину». Він каже: «Твоєї машини вже немає, дитинко. Ну, розслабся, ти що? Яка машина? Забудь. Ха-ха! Вона вже у фонді республіки». Я кажу: «Можна мене в туалет хоча б вивести?». Тобто я випрошуюсь у туалет, туалет знаходиться, як він усе життя був у Мангуші, у центрі. Ось ця яма стара-стара, занедбаний громадський туалет, це було туалетом. І це було вночі. Я виходжу в цей туалет і, звісно, очима оглядаю стоянку. Я бачу, що машина ще на той момент була на стоянці. Я прошу конвоїра, щоб він дозволив зайти. Він, ніби сильно ризикуючи життям своїм, погоджується. І я підходжу до машини, і в мене був пакет з їжею, у мене був сиру шматок, у мене був із собою хліб, пляшка молока, тобто це в дорозі ми брали те, що не псується, ось. І я це, ніби під виглядом, що мені потрібні прокладки та якісь речі, пляшка води — найважливіше, бо нікого не напувають.

— Вам не давали ні їжі, ні води?

— Ні води, ні.

— Ні в туалет не вийти?

— Ні, це треба було випросити. І я як жінка єдина, хто ніби достукався. Ось чоловіків вони взагалі ігнорують. Чоловіки ніби сидять у цій камері, у них там є те, що по-тюремному, це потім я вже дізналася, це називається «дючка», це громадський туалет, ось ця дірка.

Так, ось вони там користуються ці, а води пити й нам, жінкам, ніби ні, чоловікам немає, нам, жінкам, ні води, ні їжі. І ми могли — жінки — тільки випроситись у туалет.

І, вийшовши на вулицю, я випросилася в нього підійти до своєї машини, швидко заглядаючи, розуміючи, що машина взагалі порожня, ну, їжа була в мене там, під сидінням, там розтикана, і це швидко-швидко збираю якісь залишки по машині, беру цей пакет і повертаюся в цей наш маленький концтабір. Я повертаюся, конвоїри засинають і я починаю кредитною карткою різати цей сир, ламати цей батон.

— Слухай, я, мабуть, недаремно згадав «Втечу із Шоушенка», так?

— Так, ми дуже часто там теж згадували протягом усього часу всі ці знакові фільми.

— Знаєш, я Кінга згадував усі дні тижня, поки ми були в блокадному Маріуполі. Кінг — це було щодня?

— Так.

— А у вас Кінг — це були…

— Так, це частина мого життя, так. Це моєю реальністю стало в якийсь момент.

— Ти різала кредитною карткою сир...

— Сир. І я, маючи ось цю маленьку свободу пересування, і я хлопців ось через цю клітку, і кожен по черзі… вони змогли поїсти хоч щось. Розділили це молоко, наливали цю воду й таким чином ці дві доби протрималися.

— Жерсть. Дві доби в Мангуші. Потім?

— Потім до нас однієї ночі приїхали, прийшли ці конвоїри й спробували вже відмотати назад.

— У сенсі?

— Вони почали говорити, що «ми розібралися, що ви не ці, але вже не можемо зробити, що вас тут немає. Але ми не можемо вас уже викреслити». Каже, «є, я попрошу, що приїде співробітник ВБОЗ, щоб вас допитали тут.

Може вийти тут, бо далі, — як він мені каже, — дівчинко, далі «країна Мальборо», де зникають люди і все, що в них було, і вас там навряд чи хтось зможе знайти». І він мені це сказав, дивлячись у вічі й дуже серйозно. Я зрозуміла, що ми потрапили в халепу.

Тобто до цього часу я чекала на момент, що щось з’ясується. Нас покуражать, нажахають, заберуть щось, протримають і потім під страхом того, щоб ніхто нічого не розповідав, кудись ми вийдемо в поле. Ні, я зрозуміла, що цього не станеться. Приїжджає, дійсно, приводять уночі до нас (усе ночами відбувалося), відвозять усю частину людей, залишаємось тільки я та Льоша. А він каже: «А цих до нас на Донецьк?». Він каже: «А ці нехай залишаться, цих ще не опитали». І нас лишають. Приходить співробітник ВБОЗ, і вони починають між собою розмовляти, і він каже: «Ви що, не розумієте, уже є розпорядження — їх уже все». Тобто вийшов якийсь наказ-указ.

— Наскільки я зрозумів, чи була масова, скажімо так, облава на тих волонтерів, які вивозять людей, так?

— Так, саме ось цей момент, ця доба стала вирішальною, що ось ми… не можемо ми більше, тобто ось до нас виїжджали й після нас.

— А саме в цей момент.

— А саме в цю часову вилку нас не...

— Ви стали показовим кейсом, скажімо так, щоб люди не намагалися.

— Так, щоб люди не намагалися, абсолютно вірно, щоб люди пропадали.

— А у вас була там розмова із цим співробітником ВБОЗ чи…

— Це була не… напівофіційна, така двохвилинна зустріч, на якій він нам просто пояснив, що він уже не в змозі зробити те, про що його просять. «І ви поїдете», і його ж працівники кажуть: «Ну давай щось придумаємо, хоча б дівчинка». Він каже: «Ти що, — каже, — це під таким контролем, що я не візьму це на себе. Нехай їде далі і, можливо, там ті, можливо, там вважатимуть за потрібне, відпустять».

І ось цей ось страх, який я бачила серед, ну, скажімо, працівників цього середовища, які бояться ухвалити рішення, хоча він мав право його ухвалити. Але перестрахуватися, і нехай хтось інший вирішує, щоб її відпустити, він переслідував мене ще довго-довго.

І нас звідти, виходить, 30-го числа... 29-те — це число, нас звідти вивозять на Докучаєвськ.

— З Мангуша ви поїхали до Докучаєвська?

— У РВВС Докучаєвська. Там ми з хлопчиками розлучилися. Хлопчиків посадили в гаражі, це просто ангар.

— Мені Серьога, водій, розповідав.

— Просто гравій насипаний. А дівчаток посадили ось у таку ж клітку в КПУ, усередині приміщення, тільки знову в нас не було туалету, немає води, той самий 10. І це чотири квадратні метри, де знаходяться шість жінок. Ні лавки, ні ганчірки, ну взагалі.

— Тобто ніде навіть сісти?

— Це взагалі просто підлога, просто підлога, і перед тобою ґрати на весь цей отвір, ґрати. Ти на очах — і все, більше нічого немає.

— Скільки ви там днів пробули?

— Там ми переночували одну ніч і ще до вечора, і нас 30-го числа ввечері вивезли в Донецький ВБОЗ.

— Коли ви були в Докучаєвську, у цій клітці, допити, опитування були?

— Ні, зовсім нічого. Ні, тебе просто тримають, і все. Потім їм дають команду — куди.

— Вас повезли до ВБОЗу в Донецьку, так?

— До ВБОЗу нас везли, нас закинули до мікроавтобуса, ну, якийсь мікроавтобус, де без сидінь, нас уже садили туди — і хлопчиків, і дівчаток. У чоловіків у всіх — там було багато військових — у них пов’язані руки скотчем. І я знаю, що інші люди їхали ще страшніше. Я була з групою людей, які їхали більш-менш.

— Ще страшніше. Що це значить?

— Ще страшніше — уже далі ми, коли вже знайомилися, зустрічалися, зустрічали дівчаток в Оленівці, жінок і чоловіків, які знову поступили. Ну, чоловіки, так.

Жінкам одягали мішок на голову, натягували каптур на голову, усе це перемотувалося скотчем ось так прямо на тобі. Ось так відривається скотч, руки так зв’язують, повністю перемотуються скотчем туго.

Ти можеш їхати 4–5 годин, у тебе синіють руки. Дівчат брали із заплющеними очима, зі зв’язаними руками піднімали повністю, ось так піднімали й ось так закидали на людей, що вже лежали. Жінки їхали, інсценували, тобто вони куражилися, заштовхують, ніби там трупи — вони говорять там. Вона каже: «Що там?». Вони кажуть: «Ну, трупи. Ми тебе довеземо, та й годі. Кидай». Каже, рушає машина, і трупи під тобою починають ворушитися та говорити: «Трохи, дівчата, убік, убік». Тому що всі живі, але всі такі пов’язані, яких точно так само закидали. Вони зупиняли на якомусь авто. Шуміли, ніхто нічого не бачить, а тільки ти сприймаєш на слух. Вони відчиняють двері, різко гальмують і починають робити автоматні черги по… ну, як десь далеко. І в них складається враження, що зараз десь когось... Потім ще раз зупиняються — звук чогось, запах бензину, зростання температури, каже:

«Ми прощаємось із життям, нас спалюють». Потім сміх стоїть, несусвітний тваринний сміх, закривається машина й кажуть: «Ну що ви, наробили в штани?».

І рухаються далі. У багатьох так. Ось є жінки, які розповідали про спроби зґвалтування, є жінки, яких били жорстоко. Основна маса жінок — нормальне поводження, але є ті (я знаю чотири випадки), які потрапили ось під такі речі.

— Вас привезли до ВБОЗу?

— Так.

— Що там було?

— І там уперше я почула слово «полонені», і це було страшно.

— Усі ці дні, поки ти була там, у тебе була можливість дати якусь звістку своїм близьким?

— Ні.

— Жодної, так?

— Ні, зв’язку ніде немає, ми… у нас одразу вилучаються телефони. Єдине, що мені дали в Мангуші, — викликали підписати ще раз допит. Це після того, як у нас відбувся такий психологічний контакт із одним із конвоїрів. І він поклав ось так мені на стіл телефон і ось так ось почав друкувати. Я взяла свій телефон, і в мене з’явилася можливість. Тобто єдине, що я мала, — це що я їхала до ВБОЗу.

— Кому ти написала?

— Я не змогла написати, зв’язку нема. Я змогла лише почистити телефон конкретно.

— Тобто він допоміг тобі почистити?

— Так-так, ось це. Це важливий момент був у всій цій історії.

— Ну, ти гадаєш, що щось змінилося б?

— Так, я гадаю. Ну, я зрозуміла в той момент одну річ. Нам робили дактилоскопію в кожному місці, куди б ми не приїжджали. Я зрозуміла, що немає зв’язку, вони не спілкуються між собою.

— Немає спільної бази, так?

— Так, і я розуміла, що було там, сюди не дійшло. Те, що було тут, до ВБОЗу не дійшло.

— Те, що було в Лас-Вегасі, залишилося в Лас-Вегасі.

— І вони цього не афішують. Але якщо спостерігати за всім, то стає зрозуміло, що в них сідають там, у них немає батарейок на телефоні, телефон, щоб...

— У них електрики теж не було?

— Так, там усі. Там на той момент було дуже складно, саме ці дні, вони тільки все самі налаштовували. Я говорю, я зрозуміла, що в мене головне — щоб сам момент, що я вже з машиною, що я вже без машини. Я просто далі йшла на свідчення, що я дівчина, їхала за мамою і так-так-так. Нас зупинили для з’ясування обставин. І я... Він мені дав це прочитати, каже: «Так?». Я кажу: «Так». І я підписала, тобто я далі їхала.

— Людинолюбство, звичайно.

— Так, це ось ну і на таких ось поодиноких крихтах, це допомагало далі якимось чином.

— У ВБОЗі?

— До ВБОЗу ми приїхали, почула, що полонені — я зрозуміла, що зі мною стоять, що я єдиний мирний мешканець. Я це формулювання почула один раз і далі його завжди скрізь промовляла. Тому що під цивільними вони розуміють, вони мають на увазі автоматично поліцейських, колишніх співробітників прокуратури, це для них цивільні.

— Суди, прокуратура — ось це все, так?

— Так, решта, це війна — військові, а я саме мирний житель. Мене викликають, ну, нас розподіляють, хто кого допитувати. Я потрапляю на допит до жінки. Розповідаю їй свою цю маленьку історію, вона мені каже: «О, та ви взагалі «ліва» людина. Як вас узагалі сюди, це.., — каже, — зараз ми з вами…»

— Тебе у ВБОЗі допитувала жінка, так?

— Так, жінка мене допитувала, вона була в званні полковника, і це було перше. У неї стоїть вода.

Я кажу: «Можна мені води?». Вона каже: «Так, звичайно. Ви кави хочете?». Я кажу: «Так». І я розплакалася, бо був перший момент, коли я ось, ну трохи, так...

— Коли знову відчула себе хоч трохи людиною?

— Так, бо тут можуть розмовляти. У мене з’явилася, затеплилася надія, що зараз це все вирішиться. Вона (це її реакція на мене ніби нормальна), і вона каже: «Усе». І вона починає оформляти мені документи на все, і вона починає ось це. Вона пішла, роздрукувала ось це — квиток на фільтрацію, вирізала ножицями й намагається мені, ну, його заповнити. Тут залітають 10 або 12 людей, ось, і вони кажуть: «Вона нікуди не їде, вона залишається на цей». Вона каже: «Що?» — «Ну, ось розпорядження». І ось я чую вже не вперше це розпорядження. Ось, вона дає їм, які це завдання, вони йдуть.

І вона каже: «Швидко, усе що з тобою є, скидай прямо тут». Усе, і я так забарилася, і вона каже: «І те, що в трусах, теж, тебе там далі роздягатимуть».

Зі мною телефон, вони принесли телефон цей, поклали мій. Поклали, що зі мною інсулін іще, ця партія, яку я ніяк не доставила, не змогла доставити. Зі мною телефон, якісь там щось, там сережки, щось це й залишок грошей якийсь, який є. Я це все — картки банківські — я це все складаю в цю сумку, я за секунду розумію, що чи так, чи ні, десь усе одно заберуть, ну як би все. У мене залишається, я все це роблю, у мене із собою був скотч, я це все загортаю скотчем, вона відкриває сейф, закидає все й каже: «У тебе нічого не було. Зрозуміла?». Я кажу: «Так». Я залишаюся, приходять ці люди, починають заповнювати якісь інші... Я питаю: «На якій підставі? Чому? Хто?» — «Усе це не до нас, це не до нас. Це потім займатимуться інші люди». Ось, ця ж жінка, зі мною були кілька військових дівчаток, яких я прізвища ніби знаю. На них як би я справила враження тим, що я мирна людина та я їду на ці 30 днів, і ця жінка виходить до нас у коридор, кличе мене й каже: «Я зараз вас залишу тут, на поверсі, бо там, унизу, куди вас можуть відвести, — там пекло. Вам не треба туди. Якщо раптом хтось, я, — каже, — зараз поїду, захоче вас перемістити в якесь інше місце, ти кричиш моє прізвище й кажеш, що це я вам сказала. Я зараз усіх попереджу, якщо хтось зміниться, нізащо не спускайтесь униз».

— У тебе було розуміння, що там?

— Ні, ще не було, я потім дізналася.

— Вона поїхала, ви залишилися?

— Вона поїхала. Вона поїхала — вона знову повернулася. Вона нам дала за відрізом такий марлевий рушник. Вона нам дала по шматочку мила, вона нам дала… у файл насипала печиво, яке ми поділили між дівчатками. Зубну щітку. Я кажу: «Я в брекетах, так, будь ласка, це я не зможу як би». Вона каже: «Добре». Вона мені дала зубну щітку, і так, зубну щітку просто. І ми залишилися на цих стільцях.

— Як ти думаєш, чому вона, ну, ось виявила до вас таке?

— Вона знала, куди я їду, просто жінка, це така спрацювала, ну, людяність. Вона просто знала, вона не може сказати, куди я їду. Вона не може, ну, не має... страху.

— Вона намагалася тобі сказати?

— Так, воно просто, хоч як, що її в цьому... Вона як є, люди ні Бога, ні чорта не бояться, мабуть, когось бояться. Ну, що рухало? Мені важливо, що це сталося з нами. Ось цей маленький, ось цей маленький доробок майна, яке я потім накопичувала в цьому тюремному житті, — він дуже допоміг спочатку. І ми вдячні й досі за це.

— Вона поїхала вдруге. Ви лишилися на поверсі, так?

— Ми залишилися, так. Нас ніхто не намагався перемістити, ми спокійно ходили до туалету. Ми… там була питна вода, і ми переночували, але на стільчиках. Ми повинні були поводитися так, щоб нам не привертати до себе уваги. Це був коридор із кількома там закутками, ось і ми сиділи в одному із цих закутків, і, отже, цей... Ось дівчата військові, вони були, звичайно, уже розуміли, або вони, ну, природно, як військові вони розуміли, що на них чекає, ось. Я ж була, сказали, що до 30 днів, ну, 5–10 днів і більше, і ви вийдете.

Я була на цій хвилі, і мені навіть було соромно почуватися серед горя цих дівчаток. Розуміла, що мені мій шлях — він легший однозначно. Але я дуже помилялася на той момент.

— Ви переночували. Далі що?

— А потім, далі, нас виводять уранці, і стоїть спеціалізований транспорт. Я не знаю й досі, як він правильно називається. Ну ось це…

— «Автозак»?

— «Автозак», так. І нас заводять, і там у кожного… Потім я дізналася, що це називається «склянка». Кожен сідає по одному, і довкола тебе ось ця металева мінікамера. Ось мінікамера в кожного під замок, під ключ. І тебе вже везуть конвоїри, ти почуваєшся повноцінно, ніби ув’язненим у в’язниці. Це, звичайно, шок для свідомості, саме ця ситуація. Ось нас привозять до ІТТ, і тут починається просто треш — ізолятор тимчасового тримання міста Донецька. Зупиняється машина, на нас починають… Тобто якщо до цього ми стикалися зі злим гумором, із чортиханням, з матюками, ще з якоюсь нестачею їжі, харчування, холодом, то тут просто нас зустрічає, ну, начебто не знаю хто. Ну, військові злочинці. Як злочинців зустрічають? І нас уже, це вже ненависть ось ця поперла, агресія. Тобто чоловіків уже й прикладами...

Нас просто підштовхують постійно й відчиняються одні двері, другі двері та дзвінок дзвенить — двері замикаються. Другий коридор, і нас ведуть коридором, ну, двір, і з двох боків за клітками бігають туди-сюди собаки й гавкають. І ось цей коридор із собаками, що гавкають, і ти розумієш, що ти йдеш у нікуди.

Просто в нікуди, і, ну, це шок. Це, мабуть, не те слово. Це…

— Ти ще на той момент мала цю ілюзію, що ти через 5–10 днів звідти вийдеш?

— Ну, я за неї трималася.

— Трималася, так?

— Я за неї трималася, бо я не дозволяла собі, нібито...

— В ІТТ вас привезли, ви пройшли цим коридором. Як зустрічають далі? Що там?

— Зустрічають. Зустрічають як дуже жорстко, і тут я зіткнулась із жінками‑конвоїрами, які жодним чином за жорстокістю не зрівняються із чоловіками-конвоїрами. Це така ненависть, її можна порівняти лише із садистичним радянським гінекологом. Ось тебе заводять у роздягальню, ну, у приміщення, де стоїть стіл, стоїть табурет, і тобі кажуть: «Роздягайся». Я на той момент у лижних штанах, ну, як я по Маріуполю… на мені весь одяг дуже багатошаровий. Я починаю роздягатися — одне, на мені досі залишається одна поясна сумка, в якій є 1300 гривень, в якій є ще один захований телефон, на якому були фотографії нас у КПУ, що я робила в СІЗО. Ну, як би я розуміла, що потрібні якісь, будь-які документи. Я розуміла, що не дають документів. Я розуміла, що потрібно дбати про те, що коли ми тут, я не знаю, скільки ми тут. Тобто себе з правової точки зору, тобто, де я була? Чи я там була взагалі насправді. Я з першого дня починаю в усіх дівчаток запитувати: «Твоє прізвище? Хто ти? Що ти?». Щоб потім чіплятися і щоб ми могли стати свідками для один одного ось цих речей.

— Вас заводять у кабінет — стіл, стілець. «Роздягайтесь».

— До кабінету. Я одна, і вона каже: «Роздягайся». Я даю їй усе, а в мене...

— Скільки років їй було?

— Я вам зараз точно скажу, бо я жінка, 52 роки, ось. Вона жорстко зриває з мене куртку, у мене куртка CalvinClein, у мене в Нью-Йорку куплене взуття MichaelCors, мої улюблені, ось і вона безжально розрізає, витягує ці шнурки. Я взагалі в шоці, говорю: «Я сама можу витягнути». Каже: «Не треба. Віддай. Мовчати». Це все — «сука-мука», ось ці речі, усе це виривається, одразу я бачу шнурки, які висять на чомусь, або шнурки, які, хтось вийшовши, у руках тримає.

Але її так дратує, що я гарно одягнена, у мене на голові італійська хустка, вона каже: «Знімай». Так дивиться на неї і так убік її відразу складає собі.

У мене із собою ще шматок хамона, який нам не було чим розрізати.

— Куди ти його сховала?

— Ну так, шматочок ось такий запаяний був, такий брикетик. Тому що я думала, що так само я зрозуміла, що їжі ніде немає і щось це... Ось, кажу, у мене було ще із собою — це багато дівчат потім згадають — насіння чіа, я всіх годувала, водою заливала й кажу: «Дівчатка, треба їсти, це вітаміни». Ось конвоїр дивиться і каже: «Це що?». До певного моменту роздягання ще й чоловік був присутній, і він каже: «Що це? Це що, — каже, — мак?». Я кажу: «Ага, це насіння чіа». — «Я десь чув». І, захопившись цією, він просто з нею йде, ось. І вона починає мене роздягати, вона дивується, скільки в мене на собі, дивується, так, скільки в мене на собі одягу. Воно це все промацується, усі ці устілки витягуються із взуття. І все, мені треба роздягнутися догола, і мені треба, як у в’язниці, тричі присісти, щоб у якихось моїх фізіологічних отворах не було щось заховано. Це саме, коли біля тебе людина з рукавичками, і ти це все…

Це жах. Холодно, ти голий. Це верхня міра приниження, і ти не можеш сказати, що «ви не маєте права робити». Тобто взагалі, що я маю якісь права й що я людина 2022 року, людина планети.

Що це таке в той самий час може існувати десь і ще під цим мати якісь офіційні… якісь погони, якийсь статус. Це не пірати, це не якісь неандертальці. Це ось люди, які розмовляють зі мною однією мовою. І вони зі мною роблять це. Є повне розуміння, що ти потрапив у задзеркалля, у країну абсурду, ти провалився в якусь часову петлю, я не знаю. Тобто відчуття, що ти все, ти в біді цілковитій. Це жорсткість. Ну, у мене були шкарпетки із собою, вона ці шкарпетки бере й каже: «О!». Я кажу: «Ну, це шкарпетки, можна мені шкарпетки із собою хоча б?». Тобто вона, ніби перебираючи, оглянула мене, дивується — зі мною ще якийсь пакет, починає це перебирати. І ось цей рух — вона шкарпетки. О… розриває їх і каже: «Тобі й одного вистачить». Ось це було, ну просто, це вже було, взагалі було… У мене із собою зубна щітка, у мене із собою, а цього нічого не можна. Вона забирає все й каже, що мені десь там потім дадуть. Ось і мене ведуть у камеру.

— Велика камера?

— Так, камера велика, камера 18 квадратних метрів. Ми потім навчилися все це міряти.

— Скільки вас там було?

— Нас на той момент… я зайшла — я була четвертою.

— Скільки шконок, я вже знаю?

— Три, три шконки, але чотири матраци, один матрац на підлозі лежав. Єдиною перевагою ІТТ на той момент було те, що це було перше тепле місце за багато днів. Там топилося, і ось тепло. Я зайшла, і дівчата відразу кинулися знову: «Хто ти, що ти? Розповідай». Але дівчата, які в камері, — вони поводяться більш напружено, ніж я, тому що вони не знають, хто я, і вони бояться контактувати зі мною.

— Ким вони були?

— Була Тайра, ми з Юлечкою були. Була Юля Матвєєва — суддя, яка й досі там. Була мама Андрєєва, «азовця», вона була, на той момент вона 32-й день чекала на звільнення. Ну, теж ніхто до неї не приходив, нічого не оголошував.

— А за що взяли маму?

— Вона просто мати «азовця». Такі також там були. Вони чекали, щоб він по неї приїхав. Тайра була щойно побита й після допитів. Ось, ну, ми поділилися своїми історіями, дівчатка мене поклали до себе, ми посунулися там, як би все. І ми... вони мені швиденько розказують порядок. Нам приносять їжу. Їжа у всіх цих місцях — це окрема історія. Окропу ніде немає, тобто гарячої... можливість отримати гарячої води або чаю, щось — цього немає. І мені кажуть: «У тебе…» А дівчата вже без цигарок, без цього… і вони мене починають закидати запитаннями. І я пам’ятаю, я так само поводилася в ДІЗО, ось. «Що в тебе із собою?» Я кажу: «У мене було те». А вона, Юля, стукає і каже: «У неї були із собою ліки, усі. Зараз подивлюся». І вона ніби вимагає, ніби розповідає мені, що я можу ці речі вимагати, щоби мені їх тут давали. Тобто я повинна стукати й говорити: «Мені потрібна прокладка». І мені з моїх прокладок, типу, можуть дати прокладку, ось. Ну, на собі, я таки там ділила свої хустки й усе інше. У них усе це стояло на столі, і я розуміла: цей пакет, який у мене, не дозволяють із собою занести. Я просто зі столу собі змахнула сигарети, шампунь, і все ж таки зубну щітку в камеру, я там пакет взяла — і все. І коли вона там на огляді, жінка-конвоїр, вийшла, я в чоловіка... Конвоїру, який зайшов мене охороняти, поки вона там ухвалить якісь рішення, говорю: «Можна я в смітнику дістану батарею від телефону?». Він каже: «У сенсі?». Ну, поки він мене слухав, я йому пояснювала й діставала зі сміття ось ці деталі цього телефону й сам телефон, який вона викинула. І я його теж із собою забрала до ІТТ. Я дівчаткам говорю: «У мене…» А я не курила. Кажу: «Дівчатка, є сигарети». І Юля Паєвська каже: «А-а-а-а! Усі ми живемо».

— Скільки ти просиділа в одній камері з Тайрою?

— Дві ночі. Дві ночі, і потім нас етапували. Вони мені пояснили, що «якщо тебе звідси заберуть, то ти поїдеш до Оленівки». Дівчата орієнтувалися в цьому просторі. Або «якщо тебе залишать, то ще є варіант, що ти звідси вийдеш». Але сам ІТТ — це приміщення, там тепло, чисто. Їжа огидна, ну просто не їжа, ну, самий... у них немає, ні в кого ні відчуття часу немає, 24/7 горить світло, постійно шумлять конвоїри.

— Як ви спали?

— Це... Ну, я довго звикала, тобто після КПУ, звичайно, я заснула, просто це був сон такого забуття, ось, а потім це була велика проблема, тому що в нас виходить ось 100 днів я сплю при світлі, і зір як би пропадає, і сам біоритм, усе природне, про це не може йтися. В ІТТ заклеєні вікна, ти не бачиш сонячного світла, ти взагалі в такому просторі.

— А ось той телефон, який ти забрала із собою?

— Я його довезла до Оленівки, і дуже довго він був у камері схову. Але вже біля виходу мені просто взагалі, у принципі, не віддали моїх особистих речей жодних із собою.

— А ось ті речі, які ти замотала скотчем і віддала жінці у ВБОЗі?

— Так-так, я їх отримала.

— До цього ми потім перейдемо. Окей, ви дві ночі просиділи в камері в ІТТ з Тайрою, з Юлею, з мамою «азовця». Етапування згодом. Ти йшла етапом разом із ними чи ти йшла окремо?

— Ні, я йшла окремо. Вони ще довго там лишалися. Так-так. Від Юлі вони вимагали інтерв’ю, від Паєвської, ось щось намагалися, щоб вона закликала до когось, до чогось «азовців». Юля їм пояснювала, що «взагалі не в моїй компетенції», ну, всіляко уникала того, ніби цих речей. От і нас як би викликають уранці, відкривається камера, називають твоє прізвище. Ти хапаєш швидко все, що в тебе є, і дівчатка цей… я швидко відливаю їм шампунь, залишаю їм сигарети. Ну, ділю все, що в мене там, і їжу залишаю, це якісь речі залишаю, тому що в мене все одно все це заберуть, але не поділитись я як би не можу просто, у принципі. І мене садять знову в таку саму, як «автозак», і везуть, дуже довго кудись везуть.

— З ІТТ до Оленівки, так?

— До Оленівки, так. Ось приїжджаємо до Оленівки, з нами є чоловіки, ну, ми, жінки. Нас було дві, кого з ІТТ вже везли жінок, ось. Одна була колишній бухгалтер Нацгвардії, ну, та, яка працювала бухгалтером у Нацгвардії, і я — мирна людина, ось. І були чоловіки, чоловіків зустрічали особливим способом.

— Це яким?

Чоловіків одразу заводили, біля машини їх начебто, як правильно це в них називається, огляд робили. Але кожен дотик — це був удар, кожен, абсолютно по всіх місцях.

Потім нас вели на територію якогось приміщення. Я згодом дізналася, що це називається ДІЗО, або яма. Це окреме приміщення на території колонії. Колонія вся… Територія колонії складається з бараків, технічних приміщень, промзони й ДІЗО. Тобто у звичайний час, коли колонія експлуатувалася за прямим призначенням, тобто люди, які порушили порядок, — їх переміщують до ДІЗО. Тобто там жорсткіше — в’язниця всередині в’язниці, ось. Вона називалася «яма», тобто «ти пропав».

— За що вас туди?

— На той момент це було просто, ну, за їхнім планом, спочатку вони селили всіх туди, звідти вже обирали, кого куди. Бараки не були готові, це все було занедбано, це помешкання.

— Сергій мені розповідав, що вони навіть ремонтували барак власним коштом.

— Так-так, абсолютно правильно. Тобто це було абсолютно занедбане, у 10‑му році були документи на те, що це визнано аварійним і підлягає... ну, як би від нього відмовляються, як би списали. Якогось року вони його там узяли й почали його, грубо кажучи, сторожити. Але ми були одні з перших людей, які взагалі туди потрапили.

Тобто абсолютно занедбані приміщення, абсолютно непридатні, жодних умов для утримання, навіть собак, не кажучи вже про людей.

— Скільки вас було в ДІЗО та яка там площа?

— ДІЗО складається з двох поверхів. На першому поверсі знаходиться дев’ять камер, і на другому поверсі знаходиться лише дев’ятнадцять камер, дев’ять і десять камер. Перший поверх — дев’ять камер, другий поверх — десять камер.

— На якому ти була?

— Я була спочатку на першому поверсі, а потім — на другому поверсі, а потім — знову на першому поверсі.

— Скільки днів ти там була?

— Усі разом 100 днів я пробула.

— Усі дні ти пробула там?

— Усі дні. Ні, я пробула...

— Чому? Деякі, наскільки я знаю, могли там вийти на більш полегшену…

— Так. Я мала прецедент, коли мені запропонували. Прийшов до нас заступник начальника в’язниці, коли ми були на прогулянці, ну, на одній із перших наших прогулянок. Для цього туди й вивели на прогулянку. Ось, і до нас підійшов заступник начальника в’язниці й сказав: «У тебе є родичі в Донецьку чи Макіївці. Ну, а з ким ти можеш зв’язатися, хто тут поряд?». Я не моргнула оком, сказала: «Так». Хоча я не мала нікого. Він каже: «Тоді до вас підійде завгосп». До нас через годину прийшла дівчина, яка була теж ув’язнена, вона відразу зайшла й сказала: «Дівчатка, я така сама, як ви, тільки я перебуваю в іншому місці». Ми знаходимося ... Нас 18 дівчаток, ми утримуємося в санчастині, тобто колишнє приміщення санчастини вони зробили жіночим, тобто один поверх вони зробили як би жіночим бараком, ось. Вона каже: «У нас... ми там можемо гуляти, ходити, нас не конвоюють, ми просто спільна територія на замку. Нам приносять їжу, як і всім, але тільки нам, таку, як і всім, просто нам її приносять. У нас є кип’ятильник, гаряча вода, унітаз і душ». Я кажу: «Добре, що для цього треба?». Вона каже: «Колонія хоче, щоби ваші родичі привезли будматеріали. Вони дадуть список, і ви повинні привезти, тільки тоді вас заберуть туди». Я кажу: «Ти можеш сказати, усі ж усього бояться». І на цьому виходить так, що в жіночому бараку були дівчата, основна маса, 90 % — це були колишні поліцейські. До них, поліцейських, було, ну, найлояльніше ставлення. Вони не зазнавали — ні чоловіки, ні жінки — ніяких принижень, побиття, ось. І я говорю: «Скажи, будь ласка, у тебе є телефон?» — «Який телефон?» Я кажу: «Я тобі дам телефон, тільки ти мене звідси забери». Ось і до нас підходять і називають наші чотири прізвища.

Я сказала, що «можу, якщо мені дасте хоч якийсь зв’язок, я через родичів повідомлю, я покрию витрати на будь-яку кількість жінок. Я знайду ці гроші. Дайте мені тільки, але нехай жінки вийдуть».

Нас шестеро чоловік було. «Заберіть нас шістьох туди». Нас забирають чотирьох до цієї санчастини. Ми приходимо в санчастину, там просто кімната й окремо зварені металеві частини ліжок — ось ми їх самі собі збираємо. У цих 18 дівчат уже налагоджене життя, вони на матрацах, подушках, з ковдрами, у них є їжа. Родичі вже знають, де вони. Вони мають передачі, сосиски, печиво, цукерки — усе на світі.

Ми приходимо, як чотири сироти. Ось дівчата нас зустрічають і кажуть (дівчата переважно молоді, 25–32 роки), кажуть: «Так-так, так, ми з вами всім поділимося, ми вас підтримаємо. Усе, 100 % не переживайте, ви у відносно кращих умовах». Насправді виявляється, що ми зібрали собі ліжка, і ліжка металеві з металевими сітками, і ми знову мерзнемо. Холодно так само, як і скрізь. Дівчата нам дають якийсь «дуйчик», який вони мають. Ось, у них є ще там, тобто в них у кімнаті тепло. Я починаю стукати до дівчат, повертаюсь я на кухню, на цій кухні вже нічого немає, усі продукти забрано, жодної тарілки. Молодь — ось вони заметушились і подумали, «чого ми будемо ділитися», ось.

Тобто всередині в’язниці між людьми відбувалися такі речі, ось. Я благаю: «Дівчатка, дайте нам кип’ятильник, ми хоча б гарячої води, щоб ми могли попити. Я вас більше нічого не прошу».

І ось так я починаю наполегливо з ними розмовляти, і їм, мабуть, це не подобається, ось. І приходить одного разу заступник начальника й каже: «Ви там зв’язалися?». Я кажу: «Ви скажіть, через кого зв’язатися, дайте мені телефон, мої контакти. Ла-ла-ла». Він каже: «Це не до мене, це ось ваш як би... (називає дівчину), тільки через неї все». І дівчата як би гальмують ці справи, їм добре, тим, хто є.

— Не сподобалися ви їм, коротше, так?

— Так-так. Ось, я просто була мирною, і вони мене «зливають» назад, на ДІЗО. Вони говорять щось таке про мене, що потім мені «допомагає» весь цей час. Дівчатка думали, нічого зі мною не станеться, я 30 днів посиджу й вийду. А ось це ось момент — він послужив теж у ту скарбничку як би мого тривалого утримання в цих жорстких умовах.

— Чи багато людей змінювалося поруч із тобою за ці понад 100 днів, доки ти там була?

— Усередині камери, з якими я була, я була, двоє, ну, близько 10 людей, які повз мене пройшли, з якими я сиділа тривалий час. І ще 6–7 осіб, з якими на один-два дні заходили, та їх знову кудись переміщали. Ось, і були ми на прогулянках. Я там зустріла згодом дівчат, з якими я була в Мангуші. Я зустріла… туди привезли дівчат, які були в Докучаєвську.

— Тобто, мабуть, ніхто не вибрався, ви всі потрапили в одну?

— Так-так, але вони… їм було без шансів, вони всі військовослужбовці. Тобто я була одна з громадянським статусом, із цим мирним статусом. Решта були або вільнонаймані, або за контрактом.

— Як із їжею було в Оленівці?

— Ну, перші п’ятнадцять днів це був кошмар, вони не були готові до того, що в них буде стільки людей. З водою проблеми були до останнього, мабуть, ну, до середини червня. З їжею — нас могли не годувати.

— З водою проблеми. Це скільки разів на день тобі давали води й скільки?

— Розрахунок води питної йшов 150–250 грамів води питної на добу на людину.

— На день? Це склянка води максимум на день.

— Склянка води. Так-так, це спочатку було дуже проблематично.

— Їжа?

— Так, їжа, у перші два-три тижні нас могли якийсь день узагалі нічим не нагодувати, от. Була достатня кількість хліба, це була чверть круглого буханця сірого хліба.

— Усі розповідають про те, що ось що-що, а це там було.

— Так-так, але теж до певного моменту, коли...

— В Оленівці борошномельний комбінат, наскільки мені відомо.

— Так, потім настав момент, коли нам давали 1/16 — я так рахувала — 600 грамів. Це близько 45 грамів хліба ми отримували на обід, сніданок і вечерю, тобто 120–130 грамів хліба на день ми отримували, і це теж був проміжок близько 15 днів, був такий.

— Щодо опалення як?

— Опалення немає, його там немає.

— Узагалі?

— Так, єдиним був момент, коли вони самі замерзали, тоді вони включали такі калорифери старого зразка, типу трамвайного, не знаю, ну, як труба зі спіраллю. Вони включали цей калорифер, але двері вони не зачиняли, тож це все видувалось. Але найстрашніше було у всьому цьому — тобто нас це не гріло, але це гаряче повітря, воно нагніталося, і воно піднімалося вгору.

— І воно конденсат давало, мабуть, так?

— Ні-ні, між поверхами перекриття створювало, таким чином було влаштовано, що це перекрито металевими тросами. Ну от як? Балки, не труба, а саме як, як же…. Зараз скажу: арматура. Арматура була такого діаметра порядку там 6–7 см, і посередині ось цього частоколу, ось це ось накладено перекриття, був наварений металевий стіл — доріжка, покрита гумовим покриттям.

І ось це гаряче повітря крізь ці наскрізні сполучені поверхи піднімалося вгору, а там, на другому поверсі, були хлопці, хлопчики були, і їх у кожній камері… камера, яка була розрахована на вісьмох — на шістьох, їх там було квадратів, наприклад, 20–23 квадрати, їх там було по 55 осіб.

І це гаряче повітря туди піднімалося, і їм не відчиняли двері, у них було зачинене ось це маленьке віконце, яке називається «годівницею». От і якщо ми, дівчатка (розносили воду працівники, ну, ці ж ув’язнені), і якщо нам, шістьом дівчаткам, хлопчики завжди намагалися принести води, вони ризикували собою. Наші хлопчики працювали на... кололи дрова, готували на польовій кухні, тобто їжу готували на вогнищах і вночі закидали нам цибулину або вночі закидали нам якийсь стаканчик, ставили: «Дівчатка, дівчатка, швидко-швидко хтось». Година-дві ночі — якийсь шматочок солі, якийсь, ось щось десь наколупали щось… От і вони нам намагалися це дати, і водичка. То на другий поверх до пацанів, де були військові, їм навіть не дозволяли заходити, і там хлопці були без води. Ось вони були без води, по два-три дні вони могли бути без води.

— І стоячи, так?

— Стоячи, так. І цей жар, і вони кричали, так. Єдине, що нам у стіну, як би ми вчилися трошки.

— Хотів сказати, вони кричали що?

Вони кричали, кричали й просили відчинити хоч би ось це віконце — «годівницю». Вони кричали про те, стукали, бо є можливість відчинити металеві цільні двері, і за ними існують грати, щоб хоча б подихати.

І ми вчилися, були… була ціла камера, окремо сиділи там 40 людей, які були колишні поліцейські, і хтось із них колись працював у таких закладах, і вони нас навчили, що можна стукати й щось кликати, бо боялися люди, взагалі не... Тому що чоловіки всі, хто приїжджав, — вони проходили, ну, як би їх «прописували» всіх побоями. І закидали, закидали людей. І були в камері люди, які (як так!) готові були щось вимагати. Але решта камери могла боятися, кажучи: «Не стукай, не чіпай, бо зараз когось поб’ють».

— Чи були, ось те, що ти бачила, ти чула, якісь жорсткі допити, доки ви були там? Катування, було?

— Так, ми знаходились у камері дуже довго, та один момент був, коли я, на першому поверсі коли я знаходилася, моя камера була навпроти входу. І біля моєї камери зупинялися всі конвоїри, і вони між собою потім усе це обговорювали. Тобто чути було розмови, і чути було… тут же були хлопці, і вони кричали, і все це було чутно дослівно. Коли ми піднялися на другий поверх, так склалося, що нас там було лише дві камери жінок. Одну камеру розформували-розкидали — дівчаткам висунули звинувачення, і їх знову спустили вниз, бо ми для них були, як їм було зручно, щоби ці були тут, щоби їх нікого не шукати, і неважливо, ось ці були тут. Ось у нього в одному списку є 50 осіб, ось йому зручно, щоб усі ці 50 чоловік були в одному місці. Мені щастило в тому, що моя група була нечисленна, і я була в камері, де було максимум 7–5 осіб. Ось, у нас із камери ще потім забрали дівчаток, які були військовими, дві військові. Ми залишились утрьох.

— А куди їх забрали? Ось їх забрали.

— Їх забирають на перший поверх, їм висувають звинувачення, і на першому поверсі в якийсь проміжок часу утримуються лише люди, які мають звинувачення в тероризмі та яким принесли протокол, що їм «ходити» від 20 до 30 років. А на другому поверсі сидять іще люди, які ще чекають на це рішення, ось. Ну, сюди привозять, на другий поверх привозять військових і почали привозити «азовців». І тоді в нас з’явилися ще два конвоїри, яких ми маємо на увазі, що їх спеціально звідкись викликали з якогось суворого режиму. І дівчатка, які були трохи раніше за мене, впізнають у них тих людей, які були тут із самого початку, тобто в них пройшла якась ротація і ось вони повернулися.

- Що вони роблять?

Вони можуть просто витягнути, відчинити двері, покликати, відвести в торець коридору, там порожня кімната, от і почати жорстоко бити.

Просто людина кричить і кричить: «Зупинися!». І кричить: «Не треба!». І потім він кричить: «Мамо!». Потім він просто плаче. І це все ти чуєш, і чуєш ці удари, і чуєш цей…

— Кого вони найчастіше виводили?

— «3057» та «Азов», ну, Нацгвардію та «Азов». Це був їхній основний пріоритет.

— А морпіхи, ні?

— Ні.

— Морпіхів немає? «3057» та Азов, так?

— Ось, якось морпіхи в них… вони рикали, і вони це, ну те, що я знаю, наскільки я це… Можу помилятися.

— Так били лише чоловіків чи…

— Ні, так били лише чоловіків. Усередині, ось, Оленівської колонії жінок… ну, не застосовували жодного насильства, окрім психологічного. Залякування там, ну такого ось психологічного. Ось, звичайно, знущалися, що «вам там сидіти, це постійно». Ну, не відчинити, не погуляти, ніякого душу... Ось ці речі. Звичайно, без матраців ми дуже довго були, спали просто на цій дерев’яній якраз у холод.

— Найемоційніший момент, який ти запам’ятала за ці дні там? Те, що ти ніколи не забудеш?

— Коли мені не спалося вночі й під ранок… Так була влаштована моя камера, що я бачила, як приходять працівники, як чергуються зміни, і я бачу людину, яка йде на свою зміну. Це жорстокий, один із найжорстокіших конвоїрів, що вчора побив утретє людину, яка сидить у сусідній камері, наодинці. І він іде на роботу, заходить на зміну, ну, чомусь дуже рано, хвилин на 40 раніше. Ми вже навчилися орієнтуватися за сонцем, за звуками, за всім, як птахи починають співати. І він іде раніше, і він дуже акуратно заходить, піднімається на другий поверх. І так влаштована ось ця металева доріжка, що якщо коли ти по ній просто йдеш, вона гуркотить, але в ній є такі влоговинки — ми цим користувалися, коли в нас була можливість, і якщо прямо перескакувати, як по мінному полі, можна пройти беззвучно. Конвоїри ніколи не ходили беззвучно, вони завжди сміливо гуркотіли. Вони… їм подобалося створювати цей гуркіт, і коли піднімається цей конвоїр і він беззвучно намагається пройти цим… І він заглядає в цю камеру, відчиняє цю «годівницю», зачиняє і йде. І через 20 хвилин вони заходять, тому що вони зазвичай заходять — стукають. Це була найжорсткіша зміна. Це було 6 червня, і він будить усю зону й кричить:

«Підйом!». Починає стукати палицею по всіх камерах, тобто все відбувається, як завжди, і вони починають огляд. У кожну камеру заглядають, і вони підходять і нібито вперше туди заглядають, ось. І я розумію, що це щось означає. Зрештою, звідти цю людину винесли на ношах, накриту простирадлом.

— Ну, тобто ти думаєш про те, що було?

— І в нього… його винесли, і він… Біля нас давалися свідчення, давали вони ж свідчення своїм керівникам — ось людина порізала собі вени. До цього його щоразу, перед тим як заводити в камеру, його оглядали до трусів, перевіряли всі кишені.

— Ти думаєш, тоді він, мабуть, так? Тобто в той момент, коли він тихо пройшов, він міг зайти і...

— Ні, він уже перевірив результат. Він це зробив раніше. Тобто всім, кого били, потім зрештою заглядали, пояснювали їм, «що ти зрозумів», і щось від них вимагали.

— Тобто їх підштовхували до того, щоб вони самі вени різали.

— Ну, когось до правильних відповідей, когось до якихось… ну, це був ось узагалі, звичайно. Прізвище й ім’я я не забуду ніколи.

— Прізвище й ім’я того конвоїра, який..?

— Ні.

— Тієї людини, яка вени порізала, так?

— Так-так.

— То був молодий?

— То був чоловік 74-го року народження.

— Молодий.

— Високий молодий красивий чоловік.

— Чи багато смертей ти бачила, поки сиділа?

— Бачила те, що бачила, а чула про ще дві. Ну, які це були люди поранені, які просто не витримали якихось умов.

— Ти провела там кілька місяців. Ось як? І ти, очевидно, цей день запам’ятаєш теж. День, коли ти дізналася, що виходиш на волю. Як це було?

— Це було напередодні, за два дні, мені хлопці, роблячи там, ну, переписуючи, ми тільки очима з ними знаємося — Руслан Ахметов.

І в мене завжди одне запитання було в очах. І він каже: «Скоро». Я кажу: «Тиждень, місяць?». Він мені так унизу показує: два.

— Звідки він знав?

— Хлопці працювали, ну, змушені були обслуговувати.

— Офіцерів?

— Так, і щось таке, і це були хлопці, які не... ну, як сказати, ніякої інформації, вони теж не могли ділитися з усіма, тому що люди всі емоційні, як би різні й не усвідомлюють, що, розповідаючи комусь те, що хтось сказав, він видає тих людей, що були десь.

— Він показав тобі два — два дні. І як ти почала жити?

— Я почала жити. До цього я виходила, я ж отримувала вже тричі надію. Я тричі підписувала документи на нове число, от і я навчилася після першого разу не чекати нічого, бо це дуже підкошує.

— Розчарування потім — це, мабуть, дуже боляче?

— Ні, це більше, ніж розчарування. Це заряд твоєї батареї, яку ти накопичуєш із космосу, — він просто обнуляється, і тобі треба заново збирати сили. Тому навіть маючи таку інформацію, я розумію, що може змінитися, ось. Прямо він мені сказав, і за годину може щось змінитися. Тому я жодним чином… я сприйняла це як момент, ну, надії, десь на окрему поличку поклала цю інформацію, і все. Це мало б бути, за підрахунками, 4 липня 2022 року. Ось я так десь відзначила собі в голові, і все. За кількість тих пересувань, які були, за час перебування в ДІЗО я навчилася збиратися за 3–4 хвилини, усе. Ось, ну справа в тому, що я в своєму житті, і в звичайному житті мене багато людей знають як людину, яка має багато своїх речей. Я люблю мати все своє. Ось, при останньому переїзді як би я стала жартом усіх конвоїрів, тому що в мене було свої два матраци, свої дві подушки, у мене був свій стілець, ось, про який мені казали:

«Його не можна, і де ти його взяла?». Я казала: «Заробила». І мені казали: «Так іди віднеси туди». Я: «Звісно». І я пішла, на кшталт віднесла туди, але він завжди переміщався за мною.

Ось і мені весь час дівчата казали: «Як ти все це зможеш?». Я кажу: «Повірте, я все зможу». І коли, але це все в спадок залишали один одному, ти кудись заходиш, ти береш із собою все, бо там, може, нічого немає. Ти відразу ділишся з усіма цими речами. Ось і коли прийшов цей день, ми… це було рано-вранці, у районі 10-ї ранку. Справа в тому, що зранку ми не спимо, нас усі будять, потім нас рахують, і потім у нас є години півтори такої тиші, коли не зайняті, і ми ось у цей момент починаємо спати. Ось, і тут ми… Ось заходить людина й називає прізвище, піднімається на другий поверх і називає прізвища, і я чую серед цих прізвищ прізвища волонтерів-хлопців, і я розумію, що десь поряд маю бути я.

Він їх називає, називає, називає… Я чекаю, чекаю, чекаю. І він замовкає, і він їм каже: «З речами на вихід. З речами на вихід, з речами на вихід». І починає їх підганяти: «Швидко, швидко». І цей якраз день — на нього потрапляє ця найжорсткіша зміна. Ось єдине, що я заздалегідь приготувала, — це в мене були записки від рідних, номери телефонів, прізвища якихось моїх дівчаток, з ким я… Ну, усе, і хлопчики передавали через нас записки. Я все це приготувала певним чином і теж до цього була готова. Ну, в камері, в якій я є, дівчата були такі перелякані, і вони вимагали, щоб я позбулася всього цього, ось. І вони ніби продовжували, вони:

«Аню, Аню, зараз тебе». — «Тихо зараз, буде — буде, не буде. Спокійно всім», — я ще заспокоюю всіх. І він закінчив свій список, такий іде-іде сходами й каже: «І мені буде потрібна ще одна дівчинка». І він не називає прізвище, і я знаю, що то я.

І я починаю швидко збиратися. Проходить іще хвилин 15, і я з дівчатами швидко, ну, не можна залишити просто й сказати, що це ваше, потрібно розділити, тому що, ну, це потім дівчата, ну, це просто так починає відбуватися в тому житті, і я все це розподіляю — кому що, ось. Кажуть: «Чому тебе не називають, тебе?». «Зараз, — кажу, — прийдуть». І відчиняється «годівниця», і дівчинка теж із ув’язнених каже: «Ганна, Ганна Ворошева. Визволення. Додому». — «Я зрозуміла». Вона: «Ти точно зрозуміла?». Я кажу: «Я все зрозуміла». А вона думала, вона не знає, що я це вже чула, ну як би, що я це так інтерпретувала. Я кажу: «Усе». Як би залишаюся в цій ситуації найспокійніша, бо поки я так собі в душі, поки я не стоятиму в аеропорту європейської країни, я, напевно, навряд чи почуватимуся в безпеці.

— Тобто ти досі не відчуваєш себе в безпеці?

— Ну, певною мірою так.

— Окей, ти це почула, ти зібрала речі, ти виходиш.

— Я виходжу спочатку на огляд, на жорсткий огляд, і я починаю хвилюватися з приводу своєї впевненості в тому, що я все добре сховала. Навпочіпки сидять хлопці із закладеними руками всі, 18 волонтерів, я не можу їх встигнути порахувати, але має бути 21. Я розумію, що там менше ніж 21. Ну, це так думки, думки, ось. І він каже: «Так, іди сюди з речами». Він дивується, як у мене багато речей, а в мене із собою зимова куртка, усі мої зимові речі, і я їх свідомо всі із собою тягну, щоб у всьому цьому… Так-так, до цього було написано купу рецептів, молитов, ще щось, я порозсовувала по всіх кишенях. І він починає оглядати, каже: «Я у твоїх речах, така є гидливість, я не буду. Давай, мені подавай». І він ніби обмацує все й каже: «О, це що?». Я кажу: «Ой, рецепт». — «От ти дурна, рецепти ще пишеш». Ну я: «Чим займатися?». «Це що?» — «Молитва». Ну і на п’ятій речі він стомлюється. Ще щось він дивиться, ще щось дивиться, і на когось він відволікається. Я способом тим самим, який я пропрацювала в ІТТ…

— У Мангуші?

— Так, це в Донецьку, в ІТТ на огляді, та я тим самим способом щось кудись перекидаю все, що потрібно. Він стомлюється, ну, він переглянув усе, ну, як би це, і мене садять на стілець, як би не так, як хлопців, садять на стілець — сиди тут. Мене звуть підписати папери, один із найлояльніших працівників — заступник начальника, один із заступників начальника, каже: «Читай, щоб правильно було, читай, щоб прізвище, ім’я, по батькові. Читай, я прошу, потім не буде, у нас один екземпляр із тобою. Ти не можеш помилитись, читай». Я перевіряю все за літерами — документ, у якому написано, що 6 червня затримана.

— Червня?

— Червня, а документ на визволення підписано 14 червня.

— Тебе протримали всього трохи, так?

— Так, а виходимо ми 4 липня, і я розумію, що все, як завжди. І мені спадає на думку попередня історія. У нас дівчину звільняли, вручали її особисті речі, усе на світі, вона доходила до передостаннього коридору.

— І її повертали назад?

— Її садили й повертали як військовополонену. І ось ця неув’язка в документах, вона мені все одно, ну, я ще собі не дозволяю радіти.

— Але ж тебе випустили далі, так? Тобто, можливо, вона ці документи не підписала?

— Вона все там, ось історія.

— Усе підписала, так?

— Так, підписала.

— А чому її не випустили?

— Ну так її випустили до певного, ну, там є як подвійні ворота.

Перші ворота вона пройшла, а за другими воротами на неї чекав «бобик», куди її посадили й відвезли на гауптвахту та звідти повернули знову в ДІЗО, тільки як військовополонену, знову затриману.

— Тобто за тими документами її звільнили, так?

— Так-так, так.

— І що вона перше зробила ще?

— Був такий прецедент. Тобто того моменту… так-так, що вона й не була. Нема ніде слідів, що ти був затриманий до цього. Немає цих інформаційних слідів, тому тільки вибравшись за територію і побачивши волонтерів, Христину й побачивши, що нас зустрічають, я тільки тоді зрозуміла, що ми…

— Які були відчуття?

— Вітер. Сонце й повітря. Ось саме я зрозуміла повною мірою ось цей вираз — повітря свободи, ось цей вираз мені тепер став фізично... я розумію, що це повітря свободи.

— Що ти плануєш робити далі?

— Що я планую робити далі? Я гадаю, далі насамперед про якесь своє матеріальне становище, бо мені потрібно це все якимось чином, усі покупки мікроавтобусів і решту залишили фінансовий слід, дірку в моєму бюджеті, ось.

А взагалі, звичайно, я хотіла б залишитися соціально активною людиною серед, усе одно, поля допомоги, або жінок і за захистом прав жінок десь себе бачу, бо це потрібно.

Ну, в якійсь ось громадській організації я себе бачу. Якщо вдасться професійно мати, за своєю професією я дизайнер і професійний флорист. Я теж людина, яка має унікальний досвід.

— Ти маєш досвід, як різати сир кредитною карткою.

— Так-так, я можу, мені потрібно запатентувати консервний ножик.

— Засклення автомобілів.

— Раціоналізатором великим я бачу себе, але, звичайно ж, я хотіла б продовжувати допомагати людям, тому що це насправді, узагалі, це...

— Я пропустив за все інтерв’ю і часто думав про це, але не хотів тебе переривати. Мама де?

— Мама... Вже перебуваючи в ДІЗО, мені вдалося передати записку, а мені отримати відповідь, і 2 травня дізналася про те, що моя мама виїхала.

— Виїхала, так?

— Так, і для мене це було великим, ну, як би великою допомогою знання, що мої в безпеці.

— Слава Богу. Слухай, я думаю, що тобі потрібно кілька місяців, місяць мінімум для того, щоб хоч якось спробувати забути, навчитися спати з вимкненими лампочками.

— Так, це виявилося. Я сплю зараз, ось я буквально сьогодні, влітку. Тобто там увесь час треба було себе захищати від цього бруду, тобто питання гігієни — воно дуже гостре, уся ця вошкотня… Були свої особисті речі, які я там прала й накривала, ну, як би весь час щось одне прати, ну, вдається прати. І весь час, щоб торкалося обличчя чогось чистого, накриватися тільки чимось чистим, через якийсь шар чогось, ось. І з’явилася звичка — коли ти спиш і накриваєш обличчя якимось текстильним, чимось м’яким, щоб ти міг спати. Ось я поки що, я в Запоріжжі, я сплю так.

— Досі, так?

Можна купити ось ці окуляри для сну.

— Я раніше ніколи не розуміла, що це, гадаю. Спасибі за підказку. Я думаю, що ось це, може, щось тактильне таке.

— Дай Боже, щоб ти все погане, щоб ти все забула. Я вірю, я впевнений, що такі мужні люди, як ти, — вони знайдуть покликання в цьому житті саме в допомозі, так, іншим людям, бо хтось ламається, когось ламає ця вся війна.

Когось ламає блокада, когось ламає невідомість.

Люди ламаються, і їм потрібні стрижні, і ось такі стрижні, як ти, такі стрижні, як ті хлопці, яких випустили з полону, тобто це люди, які за покликом серця їхали, ризикуючи життям, і мало це життя не втратили там. Я вірю, що наше суспільство — воно саме на цих людях стане кращим, я вірю, що там через кілька місяців ми з тобою десь зустрінемося, запишемо інтерв’ю ще раз. Воно вже новим буде. Ти розповіси мені про те, як ти допомагаєш людям, які навички тобі в пригоді, які ти забула взагалі. Тобто я думаю, що ми ще будемо бачитися.

— У мене є одна ремарка така, що 20-го, перед виїздом із Запоріжжя, я дізналася, що мама виїхала з Маріуполя, і я мала можливість не їхати туди. Я не знала, що вона дісталася, що виїхала.

— Тобто ти знала, що вона виїхала?

— Її вже вдома нема.

— Чи дісталася?

— Так, я знала, що в місто мені за нею повертатися не треба. Я знала, що вона десь на шляху до Мангуша вже, і мені сестра телефонує та каже: «Ганно, ну зупинись, ну чому ти весь час щось для інших робиш? Ти нам потрібна тут, ти потрібна дочці. Зупинися».

— Не зупинилася.

— Я переспала із цією думкою, я наступного дня перетелефонувала й сказала, кажу: «Ти знаєш, сестро, я пообіцяла хлопцям бути з ними. Я це таке задумала, усе це, і на мене там чекають люди. І я не зможу спати із чистою совістю, я пообіцяла, я маю зробити. Це частина мене». І я поїхала.