Молода жінка з малою дитиною і родичами виїхала з окупації з мінімумом речей. Відтоді у кожному сні бачить, як повертається додому. 

В ту ніч мені довго не спалось, заснула десь о пів на четверту ранку, а через годину нас розбудила мама зі словами: «Діти, вставайте, війна почалась!» Це найстрашніші слова в моєму житті.

Тоді всі відчували сильний страх і водночас безвихідь. Пам'ятаю, як сиділи у ванній – я, маленький синочок, мама і брат.

В нашому районі розстріляли тероборону в бузковому парку, а ми сиділи, дивились один одному у вічі й мовчали. Але в очах був страх і почуття такої безпорадності, безсилля і невідомості.

Страшно коли в під'їзд приїхали з обшуком. А кожна «Чорнобаївка» – це величезний стрес для дитини. Малий досі боїться шуму – інколи почує грім і кричить: «То ракета летить, біжимо у ванну!» 

З одинадцятої ночі орки патрулювали вулиці: в кого горіло світло – світили тактичним ліхтариком або стріляли. Тому, як тільки вечір, ми затуляли темною тканиною вікна.

Я маю онкологію, і мені життєво необхідні гормональні препарати для щитоподібної залози, їх потрібно приймати кожен день. А їх не було з перших днів війни. Тому підтримувала себе тим, що залишилось, зменшувала дози.

Був час, коли не могли купити ніде хліба, м'яса, молочних продуктів.

На птахофабриці в Чорнобаївці через нестачу їжі й тепла здихали кури - ми їх брали, самі патрали, варили суп, робили паштети з купою приправ, щоб не так тхнуло.

Гроші швидко закінчувались. З'явились яйця по 100 гривень за десяток, цукор – по 100 гривень за 1 кг, ціни на м’ясо взагалі були на межі фантастики.         

Ми з родиною втекли завдяки волонтерам. Коли виїхали з окупованої території і на першому українському блокпості побачили наших воїнів, просто ридали усі.     

Я зараз роботи не маю, бо в мене маленька дитина, в садочок ще не ходить. У місті бракує роботи, а я не всюди можу працювати, бо маю інвалідність через онкологію.

Про найстрашніші події життя мені нагадують ключі від квартири, де залишилось усе рідне і нажите. Де б ми не були, не забудемо наш дім. Там ми залишили усе – втекли з двома сумками. Беру ключі в руки і згадую кожен прожитий день в окупації: як тікали, як боялись. І гріє сердце надія, що повернемось. Кожної ночі уявляю, що я купую квитки і їду додому.