Білінець Ірина, 9 клас, Комунальний заклад загальної середньої освіти "Прилуцький ліцей №29 Луцької міської ради"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Крупа Оксана Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна — це горе, це смерть, це страждання. Це найстрашніше, що може переживати людина. Все почалося далеко не вчора. Я була ще дитиною. З того часу ми пройшли тернистий шлях, який змінив мене і всю мою родину.

Я солодко спала, відсвяткувавши напередодні 23 лютого  своє 12 - річчя.

Звуки вибухів увірвалися в мій сон. Життя розділилося навпіл. Дитинство закінчилось. Почалася війна. З перших днів я зрозуміла, що ніколи не буде так, як раніше.

Місяць я жила далеко від дому. Коли повернулась, відчула полегшення, бо вдома і стіни гріють. Хоча новини по телевізорі приголомшували раз за разом. Думки про війну ніяк не могли осісти в моїй голові. Підсвідомість постійно їх проганяла, а буденність поступово прилаштовувалося до нових умов.

Відновилося навчання у школі. Щоденні турботи витісняли нав’язливі думки про війну. Але так тривало недовго.

Червень 2022 - го наніс черговий удар по моєму дитинству. Мобілізували тата. Тоді здавалось, що тиждень -два, і він повернеться. Та моя надія швидко розтанула. Протягом трьох місяців я повністю не усвідомлювала ситуацію. Але реальність пробиралась крізь дитячу наївність: тато далеко, спілкування по графіку і безкінечна надія на його повернення.

А ще... заздрість. Я знаю - це не хороше відчуття, але воно є. Я заздрю дітям, в яких тато не на війні. Я заздрю дорослим, в яких вся родина разом.

Я заздрю друзям, коли тато присутній на важливих для них подіях, що в них немає нічних істерик і постійних питань без відповіді: ,,Коли це все закінчиться?” І в черговий раз у мене сльози на очах.

Найбільше моє бажання, щоб моя мама посміхалася поруч з коханим чоловіком, а я — поруч з татом.

Мене розриває всередині, коли чую: ,, Мій тато за кордоном. Мій тато ховається від ТЦК!” Страх і біль відступає лише тоді, коли татусь приїжджає у відпустку. А спілкуватись легше з тими, у кого рідні теж служать. Бо в нас одна історія болю.

Моє життя дуже змінилося. Досвід навчив мене цінувати кожну хвилину. Війна навчила мене бути сильною і стійкою.

Я дуже хочу донести до людей важливість миру і єдності. Кожен українець повинен допомагати ЗСУ тим, чим може. І тоді перемога стане ближчою. На даний момент я подолала 1000 днів війни. Вони мене зробили тим, ким я є зараз. На жаль, війна досі триває. Але я вірю, що українці не здадуться і здолають усі труднощі:

І на оновленій землі
Врага не буде, супостата,
А буде син і буде мати,
І будуть люди на землі… 

Наш шлях важкий, але це - шлях до Перемоги. Дякуємо ЗСУ. Віримо в краще майбутнє. Слава Україні! Героям Слава!