Ми з чоловіком жили у Степногірську, там була наша квартира. У нас два сина. Вчилися, працювали. Я працюю в школі, чоловік працював років 20 на Запорізькому коксохімі. Потім в Кам’янському ми отримали у спадщину від батьків будинок, продали його і купили собі невеличкий старенький будиночок.
Почалася війна. Чоловік просидів у підвалі, не хотів виїжджати: «Як я залишу будинок, як я залишу господарство, собак своїх? Я не можу залишити». А коли вже припекло, то залишив, і поїхали в Кропивницький. Побули там два тижні і приїхали в Запоріжжя. Нас поселили в гуртожиток, на сьомий поверх - дуже страшно.
На Покрову чоловік поїхав додому, повіз собакам їжу. Серед ночі телефонує, каже, що ракета.
Це вже друга ракета. Перша була на початку бойових дій, а друга попала - знесла повністю кришу, немає даху та димаря. Дуже велика дірка в спальні, якраз майже над ним.
Там приїздили американці, знімали хату. Я в поліцію зателефонувала: може б, хоч якусь допомогу отримати. Я не знаю, куди звертатись. Всі балки перебиті в хаті.
Коли приїхали кореспонденти американські, знімали, чоловік посміхався, а ввечері, коли приїхали додому, в нього була така істерика, що я перелякалася. Все понівечено у дворі. Стільки праці вложено, скільки там роботи… Зробили ремонти, а нічого немає. Я зайшла в хату – в мене мурашки по тілу.
В квартирі немає балкона, тому що поруч трансформатор стоїть під моїми вікнами. Вікон немає, балкона немає, а потім з іншої сторони, коли до школи прилетіла ракета 19-го, з другої сторони все теж пішло: лоджія розбита, вікна всі розбиті в спальні. Дуже весело.
Мої подруги поскидали кошти, будівельними матеріалами допомогли. Отримала пенсію - купила два-три рулони плівки. Дай Бог здоров’я меру, вона дала брезент, щоб накрити хоч як-небудь. Хата розбита, і взагалі опускаються руки. Скільки треба тисяч, щоб його відремонтувати? А чоловікові 67 років, мені - 66.
Коли почалась війна, ми пішли в магазин і купували все, що бачили. Я витратила пів зарплати і пів пенсії, накупила всього. Так воно все і залишилось в хаті, стоїть в коробках запаковане.
Мене батьки учнів запрошують то в Польщу, то в Чехію, але я не поїду, бо тут у мене чоловік, тут у мене дитина, внук і невістка. Як я поїду? Я не покину їх нікого.
Щоб відволіктись, я вишиваю гладдю. Я одна вчителька в Василівському районі, яка вишиває гладдю. Вишивка мене тільки і спасає.
Хотілося б, щоб завтра закінчилась війна. Як тільки виженуть окупантів з Василівки хоч куди, я однозначно в той же день сяду і поїду додому. Буду носити воду у відрах. Кажу чоловікові, щоб не засмучувався: ми живі і дитина жива, внук живий.
У мене таке відчуття, що все буде добре. Я не падаю духом, як мій чоловік, він через цю хату в ступор зайшов. Тільки починаються стрільби, він виходить в коридор. Він стільки просидів у своєму підвалі, він переляканий. Я йому кажу, що все буде добре.
