Олійник Єлизавета, 10 клас, СЗШ І-ІІІ ступенів № 206 ім. Леся Курбаса

Вчитель, що надихнув на написання есе - Макєєва Ірина Олександрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Вітаю, моє імʼя Єлизавета, і я розповім Вам про шлях, який я пройшла через та завдяки повномасштабній війні. Також перед початком розповіді варто зазначити, що я живу в Бучанському районі. Ну, а тепер перейдемо безпосередньо до моєї історії.

24 лютого 2022 року мені було 12. Тоді я не те, що не розуміла, що таке війна, я навіть не знала, що десь на території України відбувались бойові дії. Тому, звісно, моїм першим питанням того переломного ранку було: «Так я що, не йду до школи?». 

Перший тиждень був… непоганим. Відносно наступного, звісно ж. Не дуже гучно, світло інколи вмикали, одним словом - рай.

Єдине що, спати в підвалі на купі ковдр, коциків та подушок, стискаючи в обіймах кішку і беззвучно ридаючи, було не найприємнішим в моєму житті. Але то таке, далі - гірше. 1 березня в мого брата День народження. Мама тоді навіть десь здобула київський торт, тож відсвяткували ми неймовірно! За цей час я навіть навчилась пекти хліб. Хоч гливкий, хоч недопечений, а всі, хто його куштували, казали, що він був найсмачнішим. 

Проте все стало гірше. Мій батько - він, до речі, поліцейський - знайшов волонтера, який завіз мене, мого брата і його дівчину до Києва. Слова «Стріляють, пригніться!», певно, назавжди засіли в моїй голові. 

Проте моя мати з бабусею все ще планували залишатись вдома й дивитись за домашніми улюбленцями. Але вже дуже скоро в будинок нашого сусіда потрапила горюча ракета, що й стало останнім поштовхом для них виїхати. Вони забрали котів, але собаку вивезти були не в змозі, тож за нею дивився наш знайомий. Пізніше ми всі разом поїхали в Чернівці, до друга моїх батьків. Той прийняв нас, не взявши ні копійки. На щастя, вже в кінці травня ми прибули назад в Київ, додому. Це було кращим зі всього, що я коли-небудь відчувала.

Зима 2023 року, безумовно, була гіршим періодом мого життя: саме тоді я почала шкодити собі. Так, на жаль, Вам не почулось.

Основною причиною була не війна, ні. Але вона була тим, що змусило мене замислитись про це. Я займалась селфгармом, щоб не відчувати так багато всього: жалю, сорому, болю. Всіх цих почуттів було забагато, а це було так боляче, так невимовно жахливо. Однак з ями самоушкодження я вибралась вже влітку того ж року. 

Паралельно з цим, за тиждень до мого Дня народження дещо сталось з дуже близькою для мене людиною: її психічний стан був не просто поганим, він був лячним. Переживання за цю людину, за навчання, за стосунки з батьками та однолітками змішались в коктейль нещасть, що день за днем заливався все глибше й глибше в мій розум. Тому вже за день до мого Дня народження мені на думку спало дещо жахливе: самогубство. Це могло би вирішити всі ці проблеми, позбавити болю, нервів та страждань.

Просто уявіть: всього один крок, і ні страждань, ні турбот вже не буде. Здавалось, що цей простий крок змінить все так швидко й безболісно..

На щастя, я розповіла про це моїй близькій подрузі, якій вдалось відмовити мене. Але проблем з моїм ментальним здоровʼям це не вирішило. Тож невдовзі я почала спілкуватись із психологом. Це дійсно допомогло, і зараз я вже не відчуваю тяги зробити собі боляче, вже не вважаю вкорочення собі віку виходом. 

Але чи стала б я тією, ким я є зараз без цього всього? Чи стала б я сильною людиною, яка пройшла через все це і не зламалась?

Війна - це жахливо. Завжди і для всіх сторін. Але мене вона загартувала, укріпила та зробила незламною. І я сподіваюсь, що якщо читач цього есе має схожі думки із моїм минулим «я», він усвідомить, що це не вихід. Ніколи ним не був і не буде, навіть якщо в моменті так здається.