Коли почали обстрілювати Гуляйполе, Лариса Іванівна ховалась у підвалі разом із мамою і двома дітьми. Згодом брат вивіз їх до Запоріжжя 

Ми з міста Гуляйполе. Зараз ми розуміємо, що жили добре. Раніше чогось не хватало, але зараз розумію, що то було інше життя, і хочу його повернути. Працювали, нормально жили. 

Російські війська якось дійшли дуже швидко до нас - ми цього не очікували. З перших днів сиділи в підвалі. Сиділи там три дні, а в мене меншій дитині два роки. Якби були тільки дорослі - можливо, ми і досі сиділи б там, але маленька дитина спонукала нас виїхати.

Їсти, якщо чесно, не дуже хотілося - просто заставляла себе щось з’їсти, тому що я дитину годувала ще грудьми, але дитина відмовилась від усього. Була страшна істерика. Звісно, і кусок в горло не ліз, тому що страх настільки переважав, що не хотілося нічого.

Найстрашніше було, мабуть, що був недалеко приліт, і нам понівечило будинок.

Мій брат взяв у Запоріжжі машину в оренду і приїхав нас забрав. Збиралися під обстрілами, вкинули в машину чемодан і поїхали.

Ми спочатку поїхали з мамою у Польщу, але зараз вже повернулись до Запоріжжя.