Михайло Григорович виїжджав на якийсь час. А зараз чекає на перемогу в Охтирці.

Я живу в місті Охтирка, мені 66 років. Під час війни виїжджав по селах, зараз повернувся. Я кругом поїздив: у Чернеччині був, у Молодецькому. А потім сказав, щоб везли мене додому - тут буду.

24 лютого я раніше прокинувся. Десь о третій ночі. Потім жінці подруга зателефонувала, а їй – чоловік. Сказав, що  війна почалася. І як забігали! Тут таке було - не передати словами! Жінки є жінки, дітей у руки – і поїхали. А я залишився в Охтирці, чув усі ці вибухи.

Я на балконі курив, коли бомби кинули на військову частину, де мій племінник загинув. Стояв на балконі й раму тримав, щоб не вилетіла.

Я тут один залишився, рідні всі виїхали. Звісно, самому нелегко. Важко було і з їжею, і з водою. Але нам допомагали, підвозили харчі, якось вижили.

Я думаю, у цьому році війна закінчиться. А коли точно – не можу сказати. Знаю, що перемога буде за нами.