Коли все почалося, я почула сильний гуркіт. У вікно виглянути було страшно, бо місто вже було окуповано. Почали стріляти. Магазини закрилися, жити стало важко. Щодня – як виживання. Я звикла жити нормально, а тут – ні води, ні світла. Я весь час думала: "Невже так буде завжди? Чому ми повинні це проходити?" Іноді сиділа на підлозі у коридорі. Просто сиділа. Прилітало часто. Один раз зачепило будинок у двох кварталах. Виїхати не вийшло. Та я й не хотіла. Місто постійно обстрілювали.

Жити в окупації я не хотіла, тому виїхала. Залишилась без нічого з двома дітьми. Мої батьки хворіють, доглядаю за ними я. Долати стрес не навчилась. Коштів не вистачає ні на що. Я працюю за мінімальну зарплатню, а лікування для батьків дуже дороге. Зараз я чекаю тільки мира. Хочу повернутись додому.