Я з Василівки Запорізької області, мені 60 років. Я ще працювала в лікарні, 24 лютого якраз була на лікарняному. Чоловік в ТРО був. 

2 березня у наш будинок, де ми ховалися в підвалі, прилетів снаряд. Розбило сарай. І прийшлося нам 2 березня йти просто нікуди. Чотири дні походили по знайомим, а потім поїхали на захід України із сином, дочкою і онучкою. Молодшого сина тоді мобілізували, і чоловік уже воював. 

Це була страшна дорога, ми на свій страх і ризик виїжджали. Нашу машину ще тоді розбомбили біля двору. Синова машина уціліла, і ми оце зі своїми знайомими їхали дорогою, що йде на Запоріжжя. 

Страшно згадувати: там вже були і розбиті машини, і погорілі. Тоді вже війна і до Запоріжжя добиралася. Ми дві доби добиралися на захід країни. Такий був потік машин, що рухались по 30 кілометрів за годину. 

Я вже за той літр бензину готова була віддати всі мої запаси, які були. І на заправках не було бензину. Якось люди були такі згуртовані - коли ми зупинялися, нам люди пропонували поїсти навіть, хоч на заправках уже і кави не було. 

Ми виїхали без нічого, Думали, що ми поїдемо на 2-3 дні, і я повернуся. Ото вкинули документи, ліки якісь. Живу тепер від дзвінка до дзвінка: подзвонив чоловік і син - слава Богу, і чекаю ранку. А як не подзвонили - то втрачаю розум.

В мене гасне надія. Зараз роботи не знайдеш, а я оце тільки першу пенсію получила. І що тієї пенсії? За що жити, за що виживати - не знаю. Молодь може трішки пристосовується, десь знаходить роботу, бо потрібно щоб було десь 35-40 років, а старші люди вже нікому не нужні. І я стала жити одним днем, як ніколи в житті не жила. Завжди старалася, щоб був запас на завтра,  старалися все: і додому, і дітям.  А тепер оце наші «брати» не дали нам спокійно дожити.