Олена з сім’єю жили на півдні України і чекали, що їх визволять з окупації, але напередодні навчального року виїхали з дітьми. Чоловік пішов добровольцем, щоб наблизити перемогу, а в їх уцілілій хаті зараз хазяйнують окупанти 

Війна застала нас вдома, в селі Орлянське Василівського району. Нагрянула, як грім серед неба. Ми ще чекали – думали, може день-два-три, і все. А вже 27-го до нас заїхали ці танкові колони, зразу почалися обстріли. 

Не стало ні світла, ні газу - нічого такого. Ми сиділи ховалися в погребах. Ні їсти, ні пити - нічого не було. Тільки те, що було своє: картошка і всяке таке, а хліба і такого нічого в магазинах не було. 

Взагалі ніхто нікуди - боялися навіть із двору вийти, передвигалися тільки в дворі і в хаті. Світло нам включили, але його ніхто не вмикав, щоб нас не бачили, бо нам здавалося, що ми весь час під прицілом. 

Дуже страшно було. Наша хата тоді вціліла, а кругом нас були вибухи. Десь через місяць окупанти виставили свої блокпости. Тоді вже людям можна було переміщатися, то вже їздили за продуктами, шукали, де що купити. Ми були там до літа, надіялися, що ось-ось все освободиться, а тоді вже в серпні перед школою бачили, що немає ні кінця, ні краю, і вже тоді виїхали родиною. 

Брат як виїжджав, то майже місяць їздив на блокпост, щоб його пропустили. Це жара серед літа, діти на асфальті сиділи, лежали, ждали - такі труднощі були. Багато в той час виїжджали з Херсону, бо тоді підривали мости.  З Орлянського до Василівського пропускного пункту недалеко, тому ми виїжджали і на ніч вертались додому. І людей з собою брали із маленькими дітьми і старих, щоб у нас вони переночували і покупалися. 

І так – п’ять днів були в черзі. А потім нас на блокпості обшукували, обдивлялися, все перевертали викидали, гранатами махали - оце таке ми переживали.

Спочатку ми виїхали в Кривий Ріг, бо мій чоловік шахтар, він там на шахту влаштувався. А через три дні ту шахту закрили. А нам посовітували роботу у Запоріжжі, і ми переїхали сюди. А зараз чоловікові дуже вже хочеться додому, і рік назад він пішов добровольцем в армію. Він служить, а ми тут так і живемо в Запоріжжі.

В Запоріжжі також є прильоти, і шахеди літають, та ніби відчувається, що близько додому, тому не хочеться далі їхати.

Мама не захотіла з нами їхати. Ми виїхали, а вона зажурилась і померла, хоч там і сестра моя залишилася з нею. Так і не побачила нічого. Зараз у нашу хату поселилися ці всі дагістанці та буряти, й наводять порядки.

Хочеться тільки миру. Повернутися додому, щоб родина все з'їхалася, яка пороз'їжджалася по всьому світові. Раніше мріяли то про машину, то про гроші, а зараз це все нічого неважливе. Мій старший син військовий, але він срочну відслужив ще до війни, то він в Києві знаходиться, тоже на бойових чергуваннях. Переживаю і за сина, і за чоловіка. Мрії - щоб всі були живі і здорові і настав мир.