«Я за голову взялася і думаю, що це кінець світу, напевно»

31 січня 2016 року, годині о 10 ранку, серед білого дня гримнуло – і просто на подвір’я, у веранду влучило. Вікна всі висипалися, сарай розбило, паркан осколками посікло, гараж. Загалом, що було, все зруйнувалося.

З «Граду» били. «Градина» впала прямо у веранду, там в підлозі й застрягла. Ми самі дістали. Вона вже порожня була. Дах повністю знесло. Зносили шифер, у кого який був. Допомогли люди нам закрити цей бік.

Ми тільки поснідали. А я вже виходити з хати, з кухні – і щось мене потягнуло... Назад я повернулася. І цієї хвилини... Це жах тихий був! Шум, тріск, такий вітер, хвиля пішла. Скло полетіло в кухню. Я так за голову взялася і думаю, що це кінець світу, напевно, вже.

Чоловік сидів на дивані в хаті. І як дало хвилею – його в іншу кімнату знесло з дивана. Він у кутку опинився в спальні. Каже: «Я прийшов до тями, лежу на підлозі». Ось таке було. А якби ми не пішли... Секундна справа. Ми б тут загинули. Стільки осколків було... Це жах!

Він звідти вискакує, а я звідси. Я в шоку була. Вийшла на вулицю. Тут мені дочка дзвонить: «Мамо, у нас зятя вбило». На іншій вулиці зять, 35 років, убило його. Стояв біля хвіртки. Теж звалилася бомба біля хвіртки. А він стояв із сусідом. У мене підкосилися ноги.

Як тільки починають бомбити – сумка з документами, фотографіями зібрана. Ось на знімку старша дочка з маленьким сином. Зараз вже 20 років синові. А зять молодший загинув. Ось вони. Ось їхнє весілля. Тепер тільки дивись і плач. 14 років вони прожили, і життя зруйнувалося. Усе. Нема сім’ї, немає зятя. Дочка залишилася, як то кажуть, неприкаяна.

Найважливіше зараз – це якби настав мир. Щоб не стріляли, щоб лягти спати і встати спокійно, як раніше в нас було. Мене раніше все влаштовувало. А тепер лягаєш спати – страшно. Встаєш вранці, кажеш: «Господи, слава Богу, що живий залишився». Щось руки не лежать ні до чого. Щоб був настрій якийсь у житті, зараз немає. Живеш одним днем.