У перший день війни мені було дуже страшно. Я чуда вибухи, нічого не розуміла. Черги в аптеках і магазинах були величезні. Чоловік займав чергу, щоб дитині придбати їжі. Бензину не було, я не могла заправити автівку. Мене шокувало, що в 21 столітті таке могло відбутись, що моїм дітям довелось таке пережити. Я з родиною довго сиділа в підвалі, бо обстріли були сильними. 

Ми виїхали до Харкова. На дорогах були затори. З собою я забрала вагітну подругу. Для неї важко було довго стояти. Зараз я намагаюсь влаштуватись на роботу, бо винаймаю житло. Хочу забезпечити дитині безпеку. Майбутньому в Рубіжному немає, треба будувати життя в Харкові.