24 лютого ми вирішили виїхати за місто до батьків чоловіка. Це 15 км від міста. Та, нажаль, вже вночі зайшли російські війська. Ми пробули в окупації 34 дні. Ховалися в підвалі. Чого тільки не було. У нас частково розбито житло. Ми під дулом автоматів ходили по молоко на ферму, бо їсти, нажаль, не було чого. Була картопля і зерно, яке самі мололи і щось пекли. Ростили з картоплі дріжджі. Окупанти ж мародерили в перші дні. А так як з нами були діти, старший син 10 років і молодший 1.5 роки, як поясниш молодшому, що їсти тільки картопля. Та ще й дитина має діагноз, пов'язаний з серцем. Тому дуже хвилювалась, аби він не отримав величезного стресу, та все не стало ще гірше.
Потім, коли ми дізнались, що почали пропадати жінки, ми вирішили виїжджати. Та варіанти були лише через орків. Їх блок-пости. Коли їхали перші 4 км, то дула танків всі були на нас. Пропустили. Та далі за кілометрів 30 на нас був авіналіт. От в той момент мій старший син отримав неймовірний стрес. Коли нам дали команду ховатися від літака, він страх як розгубився і біг, біг, тікав від наших військових, думаючи, що то їхні. Я з малою дитиною на руках намагалась його зупинити. То були найстрашніші хвилини нашого життя.
Дякую Богові, ми виїхали. Та за місяць ми повернулись. Місто звільнили, і ми повернулись, бо чоловік працює в медицині і ми прийняли рішення допомагати чим можемо. Та в дитини є величезний стрес, бо потім через масові атаки було багато ситуацій.
