Вся родина Олени вимушена була тікати з рідного Оріхова, бо жити під обстрілами далі було просто неможливо.

У нас було щасливе життя. Ми з чоловіком прожили 38 років. У нас дві чудові доньки, прекрасні онуки. Ми жили дружно, відпочивали на морі, працювали. Ми з колишнього Оріхівського району, з квітня в Запоріжжі орендуємо житло. Хочеться дуже додому.

24 лютого - жахливий день! Мені навіть не вірилося, коли я дізналася. Був стрес. Я й досі не можу спокійно про це говорити.

Важко те, що ми не вдома. Фінансові труднощі, звісно, є. Квартиру орендуємо, коштів не вистачає. Ми звикли жити в селі, захотів – вийшов на город, а тут усе - чуже. Не можу я звикнути до міста, важко дивитися на наших дітей: вони теж були змушені були тікати з дому. А в когось ще гірше, ніж у нас. Я це все близько до серця приймаю.

Діти залишилися без роботи, онуки - без школи. Дуже важко переживаємо.

Ми не збиралися їхати з дому, бо не було куди. А потім нам подзвонили знайомі і сказали, що можуть прийняти. Ми буквально за півгодини зібрали якісь речі, хату поцілували і поїхали.

Оця війна – це щось шокуюче. Мені й досі не віриться, що це все відбувається з нами. Я не знаю: можливо, це швидко і не закінчиться. Але не хочеться про таке думати. Я думаю, що коли буде наша перемога, інші країни нам допоможуть відбудуватися. Тоді все буде добре і у нас, і у всієї країни.