Наталія Василівна змогла виїхати з окупації лише з молодшим сином. Старшого сина і чоловіка не випускають.

Мені 41 рік, у мене двоє дітей, чоловік. До нас зайшли 25 лютого окупанти. В цей день менший син був коронавірусом хворий, лежав під крапельницею. Було дуже страшно. Я думаю, тоді всім було страшно. Ми жили у Великій Білозерці Запорізької області.

Нам не вистачало коштів, харчів, варили каші. З хлібом були труднощі, черги були великі. Нестача ліків теж була.

Ніхто не думав, що таке взагалі можливо - що вони прийдуть до нас. Багато хто виїхав до росії, заміж повиходили. А тепер брат з братом воюють. Російські солдати ходили по магазинах, під’їжджали на танках. Страшно було дуже. До сих пір, коли хтось багажником лясне, мене вже трясе. Я боюсь людей у формі, хоч і розумію, що наші. Часи окупації залишилися в пам’яті - я не можу нічого з цим вдіяти.

Чоловік мій знайшов перевізника, і ми з сином виїхали в Запоріжжя. Була дуже тяжка дорога. Дуже довго їхали, перед цим ще й дощі були - якийсь час неможливо було виїхати, ми чекали. Потім - перевірка документів, перевірка речей.

Там залишився чоловік і старший син, їх не випускають. Можливо, можна якось через Крим виїхати, але у нас коштів таких немає.

Я лаборантом в школі працювала, зараз нам оплачують дві третини. Не знаю, коли це скінчиться, але дуже сподіваюсь, що скоро. Я вірю, що моє майбутнє в сім’ї, біля чоловіка. Я хочу тільки одного - щоб всі живі були і здорові.