Мене звати Вікторія Володимирівна. До війни у нас була любима робота, будинок, який ми з чоловіком купили самі. Облаштували. Чоловік працював на шахті 25 років (зараз має інвалідність по втраті здоров'я). І 24  лютого ми втратили все - будинок, роботу, те, що ми так важко з ним строїли 20 років.

В нас війна почалася 24 лютого о 5 ранку. Подзвонив син з Харкова (він студент і там навчався) і сказав: "Мама, нас бомбят". І вже через пару днів бомбити почали нас, так як ми жили в 30 км від лінії розграніченія з 2014 року (сіра зона).

Наша донька була поряд, коли подзвонив брат і повідомив про обстріл Харкова і вона все чула. Вона, як і ми, не могла повірити в те, що таке може бути. Ми усі гадали, що це швидко закінчиться.

Обстрілювати нас почали з перших днів війни. Спочатку ми просиділи два тижні дома у погребі. Потім вирішили піти у бомбосховище, так як у підвалі було вже небезпечно. Бомбосховище знаходилося на території шахти, в двох км від нашого села. Два тижні ми з донькою були там (тато залишився вдома, так як не хотів кидати будинок та наших собак і котів).

Обстріли з кожним днем ставали усе сильніші. Найстрашніший день, це коли до бомбосховища приїхали військові і дали нам дві хвилини на збори, щоб виїхати. Я взяла сумочку з документами і доньку за руку і ми поїхали в нікуди.

По дорозі евакуаційні автобуси зупинились у полі (ждали інші автобуси з других сел) і почався обстріл. Ми поклали дітей на пол автобуса, самі попадали. Хлопці з МЧС, що нас супроводжували, дали по газам і так ми виїхали з-під обстрілів.

Вже два роки, як ми виїхали з дому (назад вороття не має, так як будинок знищений). Моя донька дуже сумує. Коли ми були вдома, вона спокійніше реагувала на обстріли, а зараз, коли у Дніпрі стає гучно, то у неї починається істерика( Вона плаче і її дуже трусе. Я як можу намагаюсь її заспокоювати. І нажаль вона так і не змогла знайти собі друзів. Школа онлайн, а у дворі так ні з ким не змогла познайомитися.

Я зараз знайшла роботу та ще нам допомагають продуктові гуманітарні допомоги.

В нас є талісман – це Стёпа (м'яка іграшка – заєць). Його донька не відпускає. Він з нею у погребі був, у бомбосховищі. Це єдине, що вона взяли, коли нас вивозили військові. І зараз, коли у Дніпрі буває гучно, вона бере Стёпу і ми біжимо в коридор або в перегородку.