Мене звати Оксана Станіславівна. Війна принесла розпач, жах, страх за життя дітей та близьких. 

Я думала, що не можна проживати одне горе двічі. Перший раз у 2014 році, при народженні сина, під час визволення нашого міста. Нікому, навіть ворогу, не побажала б таке пережити. Постріли, танки, вибухи, снайперські приціли на тобі. Дитину, яку тільки народила, понесли ховати у підвал від обстрілів.

В перший день повномасштабного вторгнення, як всі, ми зранку підкинулись від вибухів далеких. Це був наліт на Краматорський аеродром. Ми почали збирати документи, валізи на випадок чогось страшного. Сказала дітям, що війна. Донечка почала плакати, а син спитав: нас уб'ють?

Найстрашніше було покидати домівки, там залишилися батьки. Але треба було спасати дітей. У мене почалися панічні атаки, але я розуміла, що треба брати себе в руки. Почала працювати онлайн з психологом.