На самому початку окупації Євдокія з малими дітьми виїхала з Миколаївщини за допомогою волонтерів. Після деокупації повернулась додому, в зруйновану і пограбовану хату

Я працювала психологом в навчальному закладі Снігурівщини. Коли війна почалася, ми працювали дистанційно, але фахівці були на роботі. Ми займалися волонтерською діяльністю: шили пов’язки для поранених, мішки для зберігання харчів. Вдома я шила балаклави для хлопців з Тероборони, серед яких був мій брат. Хлопці телефонували та казали, що потрібно, і я намагалася допомогти. Але, коли зникло світло, ми перестали шити. 

Переховувалися в підвалах, коли зайшли до нас окупанти. Було страшно, діти боялися. Спочатку ми в будинку переховувалися. Підвал на нашому подвір’ї не дуже гарний. Сусіди поїхали і залишили нам ключі від свого підвалу. 

Тоді почалися обшуки, і я відразу не подумала, що потрібно сховати всі балаклави, які я шила. Окупанти їх побачили і питали мене, що це і для кого. 

Мені якось більш-менш вдалося викрутися. Сказала, що в нас була шкільна вистава, і я шила для дітей. Загалом, брехала, як могла. Було страшно. 

У мене чоловіка немає, тільки діти та ми з мамою. Старша донька навчалася в Харківському національному університеті внутрішніх справ, і вдома було багато її фотографій. Тож мені було страшно, як рашисти себе поведуть, як будуть ставитися до дітей. 

Донька на той час працювала в Харкові. Вона вийшла на волонтерів, які організовували евакуацію на автобусі. О шостій ранку, ми тільки вилізли з підвалу, як під’їхала машина, сказали: «Ви - родичі?» – «Так, ми» – «Беріть швидко речі та поїхали». У голову нічого не прийшло, окрім документів. Я взяла дітей, і ми виїхали.

Десь в районі Явкиного почався обстріл: то справа, то зліва здіймалися здорові клуби диму, але водій був молодець. Він зробив гучно музику, щоб діти не чули та не сильно боялися, і так ми дісталися до Баштанки. 

За цей час донька знайшла водія до Миколаєва. Ми думали, що побудемо там у родичів тиждень. Коли зрозуміли, що це буде не так швидко, прийшли на допомогу мамині знайомі, які запропонували квартиру в Івано-Франківській області. Ми там були до деокупації нашої Херсонщини. 

Коли ми туди приїхали, було важке відчуття. Потрібно було себе чимось зайняти. Ми приїхали туди в п’ятницю, вже в понеділок я пішла на роботу. Там відкрився цех з пошиття військового одягу, і мене взяли, хоча в мене немає відповідної освіти. Просто майстри подивилися, що я роблю та як, і взяли мене на роботу. Я шила військову форму. 

Зараз, слава Богу, ми повернулися додому, в пограбовану хату. В нас у дворі був приліт, тому побиті вікна, понівечені двері, потріскані стіни, ще й все викрадено. Ким – ніхто не знає. 

Дякуючи Богу, ми працюємо. Будемо заробляти та намагатися жити далі, бо хочеться щось добре залишити дітям після себе.

Хочеться, щоб війна закінчилась якомога швидше і з найменшими втратами. Два моїх брати служать.  Майбутнє наше я бачу дуже гарним, мирним, в мирному квітучому місті. Мені б хотілося, щоб за допомогою міжнародних фондів все відбудувалось, та деякі речі стали кращі, ніж до війни. Чомусь мені здається, що має бути краще. Сподіваюсь це побачити при своєму житті.