Марія Миколаївна не поїхала з Охтирки, тому що не могла лишити корову. Навіть під обстрілами вона продовжувала возити молоко людям.

Я живу в місті Охтирка. Тримаю господарство, корову, дою молоко і розвожу дітям. 24 лютого о сьомій ранку я почула постріли в тому кінці міста, де живе мій син. Потім мені зателефонували діти – з їх боку в місто проривались окупанти. Діти встигли виїхати. Залишили хату, все, що було в хаті. Там все розбите всередині.

Я живу сама, маю невелике господарство, корову - я її не могла кинути. Тож лишилась вдома, і попривозили до мене самотніх людей, чиї діти виїхали з міста. Одна була інвалід першої групи. Важкувато мені з нею було, адже вона зовсім не вставала. Я мала їй все принести, все зробити самотужки: розчесати, помити, перевдягти. До того ж, їй треба було препарати гормональні приймати безперервно, інакше вона б не вижила. То ми з іншої області замовляли ліки, і їй привозили. Вона жила тут сім місяців з половиною, а зараз вже поїхала. Ще одна жіночка ночувала в мене – вона боялась сама жити. Та зараз вона захворіла і сказала, що поки що не буде приходити.

Найстрашніше було, коли у нас прямо над головами літаки літали. У нас зробили нову трасу за рік до війни. І рашисти кидали свої снаряди якраз на окружну. Це коло мого городу, через кювет. Коли кинули три бомби, ми вижили, але зруйновані були хати і багато чого ще.

Прильоти були за прильотами. Помирали люди, горіла вся вулиця. І це все було на моїх очах. Більше не хочеться такого бачити ніколи. Це дуже страшно.

Якось я везла молоко на велосипеді. Просто на трасі летіли наді мною снаряди, схожі на феєрверки. І переді мною якраз труба стічна була. Я кинула той велосипед разом із банками, з торбами і побігла до тієї труби. Вона була не дуже велика, і сховатись в ній повністю я не змогла. А воно летіло наді мною. Подзвонили мені діти, я з ними прощалася вже. Та нічого – вижила. Я за кожним разом прошу Бога, щоб більше такого не бачити і не чуть.

Побутових труднощів у мене не було ніяких. У нас все було, їжа була, світло, газ. Вода в мене своя. Просто в нас стріляли, нас знищували.

Оце так боремося, Богу молимося, щоб все закінчилось. У мене стрес, і в корови стрес. В неї сарай розкинуло, двері зламало від вибухів. Вона дуже боїться, маленький стук – вона підскакує. Прийду до неї в сарай, поговорю з нею. Тварини бояться вибухів більше, ніж люди. Недалеко від нас коні є в господарстві. Так в одного коня серце розірвалось - так він злякався.

Тримаємось. Чекаємо на перемогу України. Чим скоріше, тим краще. Я думаю, наші онуки, наші діти побачать гарне майбутнє. Буде все добре. І ми будемо розвинутою, красивою і багатою країною. Після того, що ми пережили, інакше і бути не може.