Мені 29 років. Я з Маріуполя. Зараз мешкаю в Києві. Мені було важко повірити в те, що почалася війна. Я думав, що у Маріуполі буде так, як у чотирнадцятому році: трохи постріляють, і все закінчиться.

Не було світла, води й газу. Працювало лише кілька магазинів. В основному люди обмінювалися одне з одним тим, що мали, – так і виживали. Приємно здивувала згуртованість людей. Це гріло душу.

Мене шокувала жорстокість, з якою росіяни руйнували Маріуполь, а також те, що неможливо було виїхати з міста. Лише згодом з’явилася така можливість.

Ми з рідними не розуміли, куди їхати, бо через відсутність зв’язку й інтернету нічого не знали про ситуацію в інших регіонах України. Були проблеми з пальним. Спочатку ми просто тікали подалі від Маріуполя. Зупинялись максимум на одну-дві ночі, щоб прийняти душ, випрати речі й поспати. Згодом вирішили їхати в Київ, але дізналися, що його обстрілювали, тому поїхали далі.

Я вже понад рік не бачу матір, батька й брата. Життя розкидало усіх, але намагаємося підтримувати зв’язок.

Надіюся, що ми переможемо. Зараз важко. Потрібно починати життя з нуля, працювати так, щоб прогодувати себе та родину. Це першочергове завдання. А далі вже будемо відбудовувати Україну, Маріуполь.