Загребін Єгор, 15 років, учень 10-А класу ліцею №6 м. Новомосковська Дніпропетровської області

Вчитель, що надихнув на написання есе: Віталій Володимирович Берковський

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Війна - це дуже страшно і несподівано. Ти живеш, як завжди, ідеш на роботу або до школи і навіть не можеш уявити, що завтра ти можеш позбавитися всього: будинку, друзів, своїх рідних, свою собаку, яку ти кожний ранок виводиш на прогулянку. Я усвідомив, що почалась війна ще в 2014 році. Мені довелося ще тоді покинути свій дім. Але я хочу розповісти про 2022 рік.

Було 20 лютого, я сидів, грав зі своїми друзями на комп'ютері і раптом почув дуже гучний вибух. Я не дуже злякався, бо жив у Донецькій області недалеко від великого й гарного міста Донецьк, де ще з 2014 року періодично можна було чути вибухи.

Через 10 хвилин мені зателефонував брат і сказав збирати речі. Я, нічого не розуміючи, почав збиратися. Взяв усе необхідне, зібрав собаку і, взявши мою улюблену іграшку, почав чекати. Брат під'їхав дуже швидко і він відвіз мене до бабусі в Калинове, теж у село, яке не далеко від нашого. Десь о першій ночі я почув вибухи, був свист і приліт, але, слава Богу, не в те село де я був ,а по іншому, не далеко від Калинового. Потім я узнав, що це був Мимрик. Наступного ранку брат відвіз мене до дому і коли ми їхали я бачив що вже тоді було багато техніки біля кордону. Я зібрав останні речі.

Він повіз мене до Краматорська, до бабусі Валі. Я сподівався, що це не на довго, але 24 лютого, о 3:40, я почув гучний вибух. Ми з родиною зібралися в коридорі, потім все стихло, і ми пішли спати. Наступного ранку зайшовши у тік-ток я побачив, що розпочалось повномасштабне вторгнення Росії в Україну. Тоді я і усвідомив, що почалась війна. Я відчував страх, бо я не знав, що буде далі і я не знав, прилетить в квартиру чи ні. Це як безглузда и шалена лотерея. Мої тато з мамою на той час були за кордоном и вже повинні були повертатися, але, колись вільне небо України, було закрите. І вони почали думати, як доїхати до дому. Я дуже скучив за ними і скоріш хотів обійняти маму і повиснути на плечах тата. Пройшло декілька днів, коли вони перетнули кордон України і були в рідних краях. Через ще декілька днів вони приїхали. І нарешті я поцілував маму і обійняв тата, але не тільки я так був радий бачити батьків, а ще і мій собака, він почав виляти хвостом, бігати по квартирі. Але його за це ні хто не карав, бо розуміли, як він сумував. І нарешті ми поїхали додому. Відносно в тиші ми прожили десь п’ять місяців.

Одного разу я вийшов на вулицю, і ми з батьками почали говорити про те, що в сусідньому селі під назвою Нетайлово касетами убило двох хлопців, які працювали на нашому СТО, третій був дуже тяжко ранений. І тут почувся не дуже гучний вибух, а потім дуже швидко почулося багато вибухів. Ми швидко впали на підлогу. Мені було дуже страшно.

Потім нам розповіли , що це були касети. Касети - це зброя масового ураження, це така бомба, яка вибухає, а з неї починають вилітати маленькі кульки, які розриватися, з них летять уламки. Нам пощастило, що вона розірвалась над нашим селом, а розлетілася не по селу, а трохи далі. Після того мене відвезли знов до бабусі. Ви можете спитати: « Чому ми не виїхали?» Тому що ми тримали магазин, який нас годував. Я побув у бабусі недовго і попросив відвезти мене знов додому, бо, більш-менш, усе стихло.

Десь 30 липня, о 12 годині, я підскакую у страху: по нашому селу прилетіли касети. Мій батько швидко повалив мене на підлогу, і ми десь приблизно п'ять хвилин лежали на підлозі. Як з'ясувалося, більшість касет прилетіли під магазин, де поранило людей. Мирних людей. Мій тато поїхав подивитися, а ми з матусею почали збирати речі, тоді я в останнє бачив свій дім і двір. Я почув що приїхав батько але не вспіли ми дійти, як почувся тихий вибух десь в далі і почувся свист. Було дуже гучно, я зразу впав и закотився під машину, потім, під крики батька, я побіг в хату. Так під не зупинним артобстрілом ми пролежали десь дві години. Мені було дуже страшно, мене трусило так, немов я стояв голим узимку у -30-градусний мороз. У мене дуже колотилося серце, я боявся що воно може зупинитися. І коли ти чуєш віддалені вибухи, ти сподіваєшся почути свист, бо якщо його не буде, то, скоріш за все, ракета летить у твій будинок. Я вже хотів померти, хоч би не чути це все. Нарешті все затихло, у нас вибило 2 шибки і пробило колесо в машині, бо в сарай сусіда прилетіла ракета. Слава Богу, що їх не було в дома.

Батько зайшов, ми зібрали собаку і почали смикати ручку, а двері заклинило. Час був дуже дорогий, бо ми не знали, коли може знову розпочатися артобстріл. Ми вилізли через вікно і поїхали на спущеному колесі. Коли ми приїхали до бабусі, то через годину почався третій обстріл. Ми прожили у бабусі десь 2 місяці, і з кожним днем вибухи були все ближче і ближче до нас.

Так як у магазині було вже неможливо працювати, батьки вирішили його закрити і ми нарешті виїхали у невелике місто Дніпропетровської області -Новомосковськ.

Наше життя змінилося докорінно. Ми покинули свій рідний дім, своє рідне село, а живемо в чужому місті, чужому будинку. Батьки втратили роботу, а я свою улюблену школу. Ми почали набагато більше поважати й любити свою країну і свою рідну мову.

Я не був дуже приголомшений тим, що почалася війна, тому що я жив з війною вісім років, але я не очікував, що Росія наважиться на повномасштабну війну.

Мир для мене - це коли я в дома з родиною, коли я не чую звуки сирен і звуки вибухів, у мене немає відчуття страху за своє життя і життя своїх близьких. Я кожного дня молю Бога, щоб закінчилася ця війна.