Терновська Віолета Русланівна, 14 років, Криворізька гімназія № 65 КМР, 9-А клас

Вчитель, що надихнув на написання єсе: Москаленко Тетяна Михайлівна

Конкурс єсе на тему "Війна в долі моєї родини"

Ранок 24 лютого… Я прокинулася тому, що почула дзвінок від подруги… Уже тоді він мені видався якимось задовгим та нав’язливим … Коли взяла слухавку, то почула тихий тремтячий голос: «Почалася війна!».

Про себе я запитала: «Чому? Що тепер робити?» Одразу встала з ліжка та побігла у ванну кімнату, бо не могла перестати плакати. Страх охоплював мене, відразу з’явилося купа думок та питань, котрі заполонили мою голову: що ми такого зробили? що тепер буде з нами? що на нас чекає?

Матуся міцно обійняла мене та повторювала: «Усе буде гаразд! Не хвилюйся, моя крихітко!»

Кожен день я з нетерпінням дивилася новини та очікувала, що ось-ось війна скінчиться. Проте… Коли  читала новини, спостерігала за подіями, мені хотілося голосно кричати і помститися за все тим, хто це все робив, хто розривав нашу країну на шматки, хто приніс смуток та жах, біль та журбу.

В один із днів матуся підійшла до мене та сказала: «Доню, я хочу, щоб у тебе було майбутнє! Тому я піду захищати нашу країну!» Міцно її обійняла, не відпускала, сльози котилися самі, не могла контролювати свої емоції…

Як не намагалася… Заради мами… Шалено не хотіла її відпускати! Хотілося кричати. Було страшно… З цим страхом я й живу відтоді…

«Мамо, не йди, будь ласка! Я не переживу, якщо з тобою щось станеться», - думала про себе, але не хотіла, щоб мама засмутилася, а тому не змогла промовити це вголос. На душі було дуже боляче, страшно, що одного разу не зможу тримати матусю за руку, не зможу її обійняти та розповісти свої найзаповітніші мрії.

Кожного дня я бачила, що хтось втратив свою домівку, свою родину, своїх близьких та рідних.

Як матері скажуть своїм дітям, що їх батька не стало? Як тепер малеча буде без своєї домівки, де нещодавно гралася в іграшки, була щасливою? Ракета влучила в їх дім, нічого не залишилося… Не залишилося тих днів, коли вони всі разом збиралися на кухні за смаколиком, коли могли міцно обійняти один одного, коли чекали з роботи рідних, коли веселі свята заповнювали їх домівку нестримним та великим щастям…

Сім місяців я телефоную своїй матусі попри те, що вона не завжди може відповідати, та питаю: «Ти там не голодна? Ти точно їси? У тебе все гаразд? Як настрій? Як твої справи?». А матуся вже традиційно відповідає: «Усе гаразд, доню». Розумію, що вона так каже, щоб не засмучувати мене. І кожного разу радію, коли чую рідний голос, тоді на душі стає тепло та спокійно. Я дуже за мамою сумую, неймовірно її не вистачає. Але розумію, що так потрібно, аби українські діти були щасливі та мали майбутнє. Кожна доросла людина повинна захищати свою країну, у якій живуть її рідні люди.

Я не хочу, щоб люди відчували страх. Хочу, щоб знову побачили свою радісну родину, своїх тварин та цілі будинки, де весело проводили разом свій час та нічого не боялися.

Коли чую у своєму місті гучний звук сирени, або (що просто жахливо) вибухи, то думаю: «Я виживу сьогодні чи ні? Нічого не станеться з моєю родиною, з моїми друзями та сусідами?».

Я задувала свічки на своє чотирнадцятиріччя і щиро, від усієї душі бажала, щоб закінчилася війна та наші захисники та захисниці повернулися додому живими. Мені хочеться, щоб наша країна була вільною та незалежною. Щоб всі домівки та оселі були відбудовані. Щоб люди почали ще більше цінувати кожен час та хвилину,  проведену в колі родини! Упевнена, що дуже скоро це все здійсниться, що дуже скоро настане мир та спокій і увесь цей жах закінчиться.

Я люблю свою країну, свій дім, свою родину, своїх друзів. Мрію бути як моя матуся та інші захисники - чесною, сумлінною, щирою, відвертою, шляхетною, справедливою, порядною людиною,  допомагати іншим.

Слава Україні!!!