Аліна була в підвалі, коли в будівлю влучив снаряд. Три доби обстріли не давали їй з колегами вийти назовні, а коли вони вибрались, то побачили навкруги справжній Апокаліпсис

Я співробітник служби ДСНС, мені наразі 28 років. З 24 лютого до 16 березня я перебувала на робочому місті в пожежно-рятувальній частині Маріуполя. Виконували завдання за призначенням. А коли наша будівля була захоплена російськими окупантами, ми не могли вийти з підвалу. Була зруйнована ця будівля внаслідок авіаудару 11 березня. Тоді загинув колега з мого управління. 16-го ми виходили під дулами автоматів - нас виводили партіями по десятеро чоловік. Ми йшли по дорозі, яка веде від «ПортCity» на Старий Крим. Нам було сказано, що відбудеться евакуація. Виходили під обстрілами. 

Ми дійшли до заправки, де були російські загарбники. Вони свої автобуси пригнали і сказали, що ми зможемо евакуюватися куди захочемо: або до Росії, або на територію «ДНР», або в Україну. Вони нас вивезли в селище Микільське. Ми були голодні, і там нас нагодували. Там ми, нарешті, змогли помити руки. 

Потім з’ясувалося, що нас збираються вивозити до Росії або «ДНР», і тоді вже кожен вибирався своїм ходом. Ми завдяки своїй роботі знайшли машини і доїхали до Мангуша. 

Там я зустрілася зі своїми батьками, які мене забрали на власному авто, і потім ми вже вибиралися через Бердянськ. Звідти ще довго не могли виїхати. То бензину не було, то ще щось заважало… Тільки 25 березня ми доїхали до Луцька, а потім у місті Володимирі я прикомандирувалася, щоб надалі виконувати завдання за призначенням. Наразі я перебуваю в місті Дніпрі у зведеному підрозділі. 

Шокувало, коли відбувся обстріл пологового будинку. Жінки народжували, і прямо на ношах хлопці їх евакуювали. Коли в нашу будівлю влучив снаряд, я повинна була перебувати у своєму кабінеті, але доля розпорядилась так, що я залишилася в підвалі. Коли ми вийшли з підвалу, в якому постійно сиділи три дні, я побачила своє рідне місто зруйнованим. 

Це було як у фільмах про Апокаліпсис. Я зрозуміла, що більше ніколи не побачу своє місто колишнім,  воно вже не буде таким, як раніше.

Я не знаю, коли закінчиться війна, але сподіваюся на найшвидшу перемогу і на те, що найближчим часом наші хлопці все ж таки відіб’ють нашу територію і ми зможемо повернутися додому, щоб відстоювати свої права і свою незалежність у нашому рідному місті, в нашій Донецькій області, як це було до війни. 

Найбільше хотілося б перемоги і щоб була своя домівка, щоб не доводилося шукати варіанти, де можна пожити. Щоб сім’я була разом. Моя сім’я від мене окремо. Моя мати – захисниця, і ми далеко одна від одної перебуваємо. Хочеться, щоб усі були разом, у рідному місті, і щоб ми скоріше потрапили на море. Зараз цього в нас немає, але сподіваємося на краще. На найближчий час у мене немає планів, живу одним днем. У мене була домівка, але її зруйнували, і що буде далі – не знаю.