Я прожила в Маріуполі сорок років. Працювала вчителем. У перший день війни пролунали перші вибухи. Два дні я ще проводила уроки дистанційно. Потім зникло світло, не стало інтернету. Працювати було неможливо. 

Почалися масовані обстріли. Літаки постійно скидали бомби. Я перейшла жити в підвал. Під кулями ходила по воду. Продуктів не вистачало. Я їла картоплю і пила чай. Їжу з сусідами готували на багатті біля під'їзду. 

Я була шокована тим, що місто стирають з лиця землі. 

Люди гинули, їх ніхто не міг поховати. Це було страшно. 

Я виходила з міста пішки. Закрила квартиру з болем в серці, взяла з собою одну сумку. Сім кілометрів довелося подолати під обстрілами. Потім люди мене вивезли на підконтрольну територію. 

Зараз я живу в Запоріжжі. Моя мама залишається в Херсонській області в окупації. Я дуже за неї хвилююся, але поїхати до неї не можу. 

Я знаю, що будинок, в якому я жила, згорів. Прилетіли дві авіабомби і зруйнували два під’їзди.