Я з Маріуполя. Працювала на залізниці провідником, мені 45 років.

24 лютого чула вибухи. Я була на лікарняному після операції, син був з дівчиною. Він зателефонував і сказав, що почалася війна. 

Продукти дуже швидко закінчилися. Магазини були закриті. Військові відкривали магазини і віддавали харчі людям. Виживали, як могли.

Ми були в Маріуполі до 17 березня, потім виходили пішки. Я - на милицях, бо операція була на коліні. Коли сиділи у підвалі, познайомилися з двома хлопцями, які нас підтримували, допомагали, і завдяки їм ми звідти вийшли. Дійшли до Червоного, а там на блокпосту нас підібрав чоловік. 

Ми приїхали в Бердянськ, потім евакуаційним автобусом у Запоріжжя, потім переїхали в Костопіль. Коли у батьків стало спокійніше, я повернулася до них. Зараз я у своїх батьків. Син був на заводі Ілліча, зараз він в полоні. Батьки на нервах також, не в дуже гарному стані.