Чикирка Данило, 9 клас, Жвирківська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів Сокальської міської ради Львівської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Верхолюк Мирослава Євгеніївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Я пишу не заради слави

Єдина моя  мета – благо суспільства.

Джонатан  Свіфт

Жорстокі рани наносить нам війна. Ще довго не гоїтимуться вони у вигляді міст, спотворених шрамами від куль, снарядів, бомб, шахедів, і в душі людській, ураженій гіркотою втрат і страждань. Для мене  - це  реальність. Мені здається, що Україна нагадує казкового птаха Фенікса, який приносить себе в жертву, щоб потім відродитися з попелу.

Ніколи не зможе загинути мій народ, який відстоює свою свободу та незалежність, який готовий жертвувати життям заради майбутнього.

Українці – волелюбні та мужні люди, які  кидають  виклик ворогові, протестують проти неволі, не підкорюються загарбникам. Я теж є українцем. І як мій народ, моя країна, проходимо важкі випробування, шлях, який приведе нас до свободи, незалежності.

У кожної людини є найдорожчі місця в житті. Для мене – це вулиця, на якій я  виріс. Зараз  я  живу далеко звідси, але завжди пам’ятаю про неї і повертаюсь туди думками.

Я жив у місті  Харкові, якому вже декілька століть. Це один з найбільших  індустріальних, наукових і культурних міст  України. Багато вулиць, площ, проспектів. І всі вони мають своє обличчя, біографію, славу. Я мешкав на проспекті Гагаріна. Моя широка вулиця вражала своїми масштабами, щедрою зеленню і чистотою. Великою магістраллю весь час їхали машини, автобуси. Веселі трамваї видзвонювали своїми переливчастими дзвіночками. А повз вулицю вишукалися заводи, школи, магазини, кав’ярні. Моє місто подобалося мені завжди. Воно чарівне восени, коли дерева вбрані в різнобарвні шати. Приємно було йти по опалому листю, вслухаючись у шарудіння. А взимку ще казковий витвір із снігу. Весною розливався смачний аромат бруньок від  тополь, беріз. Влітку густа зелень  дерев давала жадану прохолоду.  На жаль, це  тільки спогад.  Історія змінилася.  Це  місто вже ніколи не буде таким, як раніше. Тепер тут панує кров і звуки  вибухів.

Тому я  змушений був  покинути його, щоб вберегти  своє життя, своїх рідних від смерті. Було дуже важко. Коли ми виїжджали, по дорозі  ми бачили  розбиті  вулиці, зруйновані  будинки, людей, в очах  яких був  лише  страх.

Я залишав свою рідну школу, друзів, улюблений парк. Деколи мені здається, що я залишив там своє дитинство, і в одну  мить - став  дорослим. Я втратив те, що любив. Мене чекала  невідомість. І це  мене  дуже  лякало. Але  мої страхи  були  марними. У іншому куточку України мене чекали нова школа, друзі, нові мрії  і сподівання. Так, зараз на  заході України менше чути вибухи, немає так багато зруйнованих будівель, як у Харкові, але майже щотижня ми віддаємо останню честь загиблим воїнам, яких привозять у домовині.

Це воїни, які захищали мене, мій Харків, мою Батьківщину. І незалежно де вони жили, вони захищали наше спільне  - Україну.

Але я знаю, що так буде не завжди. Україна відбудує Харків та інші міста. Вони стануть ще кращими, ніж до війни. На вулицях лунатиме сміх, а перехожі всміхатимуться і бажатимуть хорошого дня. А я житиму як і наш народ: працюватиму, навчатимусь, будуватиму нове, світле і щасливе майбутнє для  України.