Анастасія з двома дітьми виїхала з Попасної на початку великої війни, коли там було справжнє пекло. Наразі від міста вже нічого не залишилось

В мене двоє дітей, старшій доньці скоро буде дев'ять у січні, а молодшому - півтора роки. У лютому я виїхала під обстрілами з міста Попасна Луганської області. В наш дім було два прямих влучання, а наразі нашого міста вже не існує, воно знаходиться під окупацією. Я думаю, коли його навіть звільнять, то вже не будуть відбудовувати, бо там зруйновано все майже на 100%. Тож повертатися нам немає куди.  

У 2014 році, коли почалася війна, я теж знаходилася в Попасній, але тоді було зовсім не так. Ми десь місяць пробули у підвалі дома. Я тоді була вагітна першою дитиною. Тоді місто теж зазнало руйнувань, але не таких, як зараз. Нас тоді звільнили, і ми залишилися там надалі. А зараз я, на жаль, мусила покинути своє місто.

У лютому 2022 року до нас прилітали такі снаряди, ракети, що добре, хоч нас не привалило. Я втратила дім, родичів. Взагалі – все. 

Коли починаю згадувати ті події, в голові така каша, що намагаюсь це все забути і не згадувати ніколи. Ці спогади доводять до істерики і мене, і дитину. 

Ми виїхали до Бахмуту, але потім були вимушені і його покинути. Думали, що ще зможемо повернутися додому, але так не вийшло.

Зараз у нас з грошима напряжно, а ще й хочуть відмінити нам допомогу. Це дуже впливає на загальний стан сім'ї. Наразі ми житло винаймаємо, а це дуже дорого. Стараємося якось викрутитися.

Кожен день гине багато наших найкращих хлопців та дівчат, і цьому немає ні кінця, ні краю. Напевно це закінчиться, коли ворог повністю відступить. 

Дуже мрію, що колись закінчиться війна, і ми зможемо мирно проживати в своїй країні, на своїй батьківщині. Мрію повернутися додому, але це ще все потрібно відбудовувати, якщо буде така можливість. Наразі найголовніше, щоб війна скоріше закінчилася, й діти не бачили і не чули цих вибухів і цього жахіття, яке відбувається в наш час. Здоров'я та миру - оце така моя мрія маленька, а може, і дуже велика.