Фещенко Артур, 10 клас, Іванківський ліцей Іванківської селищної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе — Процик Людмила Григорівна

“1000 днів війни. Мій шлях”

Мій шлях почався так само, як і у всіх, з шокуючих новин про війну 24 лютого 2022 року. Я, нічого не підозрюючи, прокинувся і почав збиратися в школу, але стривожені цією ситуацією батьки зупинили мене і змінили мої ранкові плани на збирання валізи та всіх необхідних речей для тимчасового притулку в іншому місці.

Ми довго думали, їхати чи ні, промине нас чи ні, але після перших вистрелів у нашому районі, наш вибір, безумовно, випадав на виїзд. Поговоривши зі знайомими з інших далеких районів, ми знайшли місце, куди можна виїхати на певний час, та почали заводити машину — часу обмаль, треба було спішити.

Переїхавши Іванківський міст, ми почули ще один міцний вибух біля нього. Ми ще тоді навіть не підозрювали, який жах буде терпіти наша область протягом окупації. Першою зупинкою стало маленьке, але затишне містечко Сарни в Рівненській області.

З кожним днем наші подальші плани змінювалися з ідеальних до абсурдних. Остаточне рішення ми прийняли після новин, що російські війська мають успіх у Київській області: вирішили виїхати до Польщі. Ми не розпаковували валізи й одразу вирушили за кордон.

І ось ми бачимо: кордон Україна – Польща. У той момент ми, як і десятки тисяч нажаханих війною людей, думали, що усе найважче вже позаду. Через велику кількість людей на кордоні ми стояли три доби — без душу, без нормальної їжі та умов. Очікування допомоги не виправдалося — у Польщі знайти житло було непросто. Лише через добу нам допоміг чоловік, який надав дах над головою.

Наступні два з хвостиком місяці ми провели в Польщі: навчалися у школі, спілкувалися польською, розраховувалися злотими, але страшенно сумували за всім рідним.

Згодом надійшла добра звістка — наш регіон звільнили ЗСУ. Ми без роздумів повернулися додому. У рідному містечку ми знову зустріли знайомих, друзів і рідних, почали проводити разом час, ділилися своїми історіями — одну з яких я розповів вам сьогодні.

Після всього пережитого моє життя змінилося. Я став більш лояльним до всього, більш суворим, менш життєрадісним. Але це тривало недовго — до першої поїздки з друзями в Ірландію на 5 місяців.

В Ірландії я знайшов закордонну родину, з якою добре провів усе літо і початок осені. Та з 1 вересня повернувся до України — важко вчитися одразу у двох школах. З поверненням до дому прийшов і певний спокій. Я знову можу планувати день, хоч і розумію, що нічого не буде як раніше.

Я у десятому класі. У мене є мрії, хоча я не впевнений, наскільки вони здійсненні. Але я впевнений в одному: я буду максимально обережний і назавжди пам’ятатиму жорстокість ворога. Я не дозволю знищити нашу українську землю.

Я вірю у Перемогу!