Дубиніна Аліса, група П1-23, Комунальний заклад «Нікопольський фаховий педагогічний коледж» Дніпропетровської обласної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Пеліван Антонія Дем’янівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Я й уявити не могла, що мені доведеться так швидко подорослішати. Відтоді, як я вперше перестала відчувати себе дитиною, минула вже ціла тисяча днів. Що змусило мене в один день стати дорослою? Війна... Слово, яке я чула безліч разів, читала про це, чула розповіді від рідних, але ніколи не усвідомлювала сама. Сьогодні для мене це більше, ніж просто «слово», а ціле життя.

На початку війни я жахнулася від думки, що це наш кінець, та з часом збагнула: це був початок. Це стало моїм особистим початком на шляху до становлення себе як особистості.

Але почну з самого початку, коли десятки тисяч українців були змушені залишити свої домівки, і я стала однією з них. Повертаючись у той період, мені неприємно згадувати свої думки про те, як я боялася залишатися в Україні, коли  почалися обстріли мого рідного Нікополя градами, артилерією, дронами-камікадзе, коли щомиті можна було піти у вічність… Більшість моїх друзів виїхали і я відчула себе неймовірно самотньою. Я вмовляла маму вивезти мене за кордон – мій страх, мій відчай, моє бажання покинути рідну країну було настільки сильним, що це нагадувало істерику від усього, що коїлося довкола.

Однак, відразу ж після переїзду в іншу країну, я буквально за кілька днів відчула силенний потяг додому, який неможливо описати словами...

Так, я помилилася, вирішивши залишити свою країну, але тоді це рішення було під впливом сильних емоцій, які охопили нас усіх на початку війни. Проте згодом я збагнула, що цей досвід був мені необхідний, аби насправді усвідомити свою любов до України і належність до неї. Тоді я згадала слова, які часто чула раніше: «По-справжньому починаєш цінувати щось лише тоді, коли це втрачаєш».

Я зрозуміла - це не те місце, де я маю бути. Всі казали, що це період адаптації, але місяці минали, потім рік… І я зрозуміла, що не хочу бути ніде, окрім своєї Батьківщини.

Я стала шукати шляхи повернення додому, однак усвідомлювала, що мої рідні хочуть, аби я була в безпеці, тож не дозволять повернутися, враховуючи, що мій дім знаходиться в зоні активних бойових дій. Кожен мій приїзд в Україну, навіть на тиждень, коли я вдихала українське повітря та бачила близьких, давав відчуття повернення до життя, адже закордоном моє існування здавалося поставленим на паузу, де мене огортала лише туга. Я жила, але не могла повірити, що це моє життя. І саме тоді до мене прийшло повне усвідомлення моєї відданості та повної належності своїй рідній країні. Одного березневого дня, коли вже минав другий рік мого життя за кордоном, відбулася розмова з мамою, яка повернула мені надію. Тоді вона сказала, що хоче повернути мене додому.

Я думаю, якби цей момент зняли на відео, можна було б побачити, як в моїх очах зʼявилася іскра. Я почала жити лише в очікуванні того заповітного дня, коли я скажу: «Я вдома!»

Втім, насправді додому я не повернулася і досі… Мій рідний дім знаходиться в місті Нікополі, яке щодня обстрілюється, то ж повернення туди є абсолютно небезпечним. Живу в містечку поруч, в Покрові,  і бачу на горизонті мій зранений Нікополь, який чекає тиші, спокою… Зрештою, я дуже рада поверненню в Україну. Пройшов місяць, другий, і я насолоджуюся кожним днем тут, на рідній землі. Звісно, моє життя, як і в кожного українця, наповнене різними фарбами – світлими, але, на жаль, і темними.

Та навіть попри це, я намагаюся проживати кожен день із радістю, адже мій шлях від початку війни показав мені, в чому моє справжнє щастя.

Війна – це найжахливіше, що сталося в моєму житті, але саме вона відкрила мені очі на речі, яких раніше я не усвідомлювала. Я стала тією людиною, якою маю бути. Хоча мені б хотілося, щоб для цього вистачило лише одного дня, а не тисячі. Я не знаю, скільки ще триватиме ця війна, але вже безперечно знаю, що для кожного з нас вона залишить важливі для нас наслідки.