"Я вірю в силу любові й допомоги"

По стареньких щоках стікають струмочки сліз і губляться в глибоких борознах зморшок. На колінах біля мене стоїть бабуся – сива  маленька кульбабка. Сирена безжалісно виє. Їде траурний кортеж…

Як не втратити надію сьогодні? Хтось, мабуть, чекав, що за тиждень-два все закінчиться, заспокоється, пов’язуючи свої надії з певними датами. А в когось  сьогодні опускаються руки від зневіри.  Та я не вірю в силу чи магію дат. Я вірю в силу любові й допомоги.

Війна…Раніше, здавалось, що це звичайне слово з казок чи історій. А зараз мені 13, і я, на жаль, знаю що це таке насправді. Ранок. Паніка. Страх. Тривожність і тривога. Мені 10. Невідомість і заплакані мамині очі. Це уривчасті спогади з того холодного лютневого ранку. Але те, що тоді здавалось кінцем, стало початком єднання, любові, підтримки, взаємодопомоги. Це  та сила, яка допомагає нам сьогодні стояти, щоб врешті вистояти. Наші люди самовіддано допомагають усім, хто цього потребує, а деякі навіть втрачають найцінніше – життя, допомагаючи іншим.

Війна нас лише зміцнила. Ми почали активно займатися волонтерством, допомагати словом і ділом. Наша гімназія долучилася до виготовлення окопних свічок, випікання печива для захисників, а наймолодші малюють неймовірно гарні малюнки, пишуть листи нашим воїнам. Можливо, комусь це здається крапелькою в морі, але з маленьких «Я» складається великий і сильний народ, а кожна маленька добра справа стає частиною великої спільної ідеї. Щиро вірю, що маленька окопна свічка, виготовлена моїми дитячими руками, зігрівала не лише руки , а й серце, невідомого мені, але такого рідного захисника.

Кожне щире вчасно сказане слово, теплий погляд і невимушені обійми мають насправді величезну силу, бо вміння підтримати – це теж допомога. Але найважливішим, мабуть, є те, що нам допомагає Господь. За кожним «оце пощастило» стоїть величезна сила Божої допомоги.