Ганна сповнена добрих сподівань, хоча замість зручної квартири зараз живе в старенькому будинку своєї бабусі.

Ми з Запоріжжя. Нас четверо в сім’ї: двоє дітей, я і чоловік. Коли почалась війна, ми виїхали на правий берег у передмістя - думали, що тут тихіше. Далеко не поїхали, тому що тут робота, потрібно годувати дітей.

24 лютого ми були вдома. Зранку мали дитину відвести до садочка, але нам зателефонували і сказали, що йти не потрібно, бо почалася війна.

Найбільше, мабуть, шокувала відсутність людяності в наших північних сусідів. Вони мирний народ не залишають у спокої: борються з цивільним населенням, не маючи ні краплі совісті. Наші люди, навпаки, дуже чуйні. Мене зворушила допомога в селі у батьків чоловіка. Був приліт у хату поруч з нами, і все село вийшло допомагати розгрібати завали.

Важче за все для нас – бути не вдома. Ми звикли до комфортних умов, а довелося з дітьми переїхати в бабусин будинок у село, де немає навіть води та жодних зручностей. Чоловік залишився без роботи - це також важко.

Я оптимістка - сподіваюся, що все закінчиться на початку цього року. Вірю у світле майбутнє у рідній Україні, у себе вдома.