Дубовик Ярослава, 10 клас, Журавський ЗЗСО І-ІІІ ступенів імені Г.Ф.Вороного

Вчитель, що надихнув на написання есе - Острянська Світлана Степанівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Є події, які розділяють життя на «до» і «після». Війна в Україні стала саме такою подією. Вона раптово вирвала нас із повсякденного життя, із наших звичних мрій і планів, залишивши після себе біль, страх і невизначеність. Іноді життя змінюється не поступово, а раптово - в одну мить. Так, як це сталося 24 лютого вранці. Приблизно за два тижні до цього дня, коли конфлікт між Україною та Росією почав загострюватися, мої батьки розповідали мені, як поводитися в непередбачуваних ситуаціях, пов’язаних із війною. Хоча до такого неможливо бути готовим.

Я часто закривала руками вуха, аби не чути, що вони говорять, бо не хотіла вірити, що може настати повномасштабна війна.

Мені здавалося, що цього просто не буде. Це тривожило мене. У школі ми з однокласниками обговорювали ситуацію, переконували себе: «Ця війна нікому не вигідна, її просто не буде». Так і минали дні.

Коли я прийшла додому 23 лютого, навіть не задумувалася, що наступного ранку не піду до школи, як зазвичай. Не вип’ю чаю з мамою, не поговорю з нею про школу і про те, чим займуся після повернення додому.

Увечері я сіла робити домашнє завдання і готуватися до контрольної з географії. Хоча особливо й не хотілося - у думках досі каталася на великій гірці із подругами після уроків. Виконуючи домашнє, думала, як не хочу писати ту контрольну. Але все ж виконала завдання і лягла спати доволі пізно.

Та краще б я пішла на ті неулюблені уроки… краще б написала ту контрольну з географії...

Мій ранок 24 лютого почався не з вибухів, як у багатьох українців. Я прокинулася від того, що хтось телефонував мамі. Вона швидко взяла слухавку й вийшла надвір. Я не розуміла, що сталося. Сонна, взяла до рук телефон, і найперше, що здивувало мене - це час. Була п’ята ранку. Подумала: хто може телефонувати так рано?

А потім побачила сповіщення у шкільній групі. Протерши очі, я відкрила її. Там було написано: «Сьогодні до школи не йдемо. Залишайтеся вдома. Бережіть себе…». Я нічого не розуміла, тому вирішила дочекатися маму й дізнатися, що відбувається.

Навіть на думку не спало, що почалася війна. Коли мама зайшла до будинку, вона розбудила мого старшого брата і сказала нам правду: почалася війна. У ту мить ніби світ став на паузу… Зупинився час. Мама з братом почали збирати тривожні валізи, поки я намагалася чимось зайняти себе. А вже ближче до вечора приїхав тато - з рейсу. Я боялася. Не могла повірити, що це відбувається насправді. А вже опівночі над нашим будинком пролетів літак. Дуже гучно. Я знала, як потрібно поводитися, що робити.

Але паніка скувала тіло - не могла ні поворухнутися, ні подумати. Після цього боюся засинати, завжди відчуваю тривогу.

Після тієї ночі я назавжди змінилася. Тепер кожен гучний звук змушує моє серце битися сильніше, не можу заспокоїтися, поки він не припиниться. Хоча й не чула того страхіття, яке пережили інші - вибухи, обстріли, сирени - я все одно проживаю це разом із ними. Страх і тривога оселилися всередині, але водночас - і велика підтримка. Це мої рідні, друзі, вчителі, навіть незнайомі люди, які були поруч, завжди допомагали мені. Їхня підтримка стала для мене тією силою, що допомогла не впасти духом. І тепер сама намагаюся бути корисною - допомагати нашій армії, нашим захисникам.

Навіть якщо це не донати, то участь у зборі пакунків, виготовленні обігрівачів, плетінні сіток - усе це має значення. Я вірю, що навіть найменша допомога може мати велику силу.

Бо саме вона - допомога - стала тим, що змінило мене. Війна принесла багато страху й болю, але водночас розплющила мені очі на силу звичайних людей. Я побачила, як добрі слова, теплі обійми та щира готовність допомогти здатні творити справжні дива. Коли здавалося, що світ навколо руйнується, людяність і взаємна допомога стали тим, що тримало нас на плаву.

Я змінилася, подорослішала, але водночас навчилася цінувати кожен день, кожне слово, кожен мирний ранок. І я ніколи цього не забуду.