Налєво Анна, 8 клас, Радехівська спеціалізована середня школа з поглибленим вивченням іноземної мови

Вчитель, що надихнув на написання есе - Габінет Ольга Василівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Коли почалася повномасштабна війна, мені здалося, що все навколо змінилося за один день. У голові було багато думок і страхів, але найбільше мені хотілося чимось бути корисною. Я думала: "Ну, я ж теж можу щось зробити, навіть якщо я ще школярка". Так я почала допомагати - як тільки могла. Одного разу мама покликала мене на плетіння маскувальних сіток. Я чесно скажу: спочатку було важко, бо не все виходило, руки швидко втомлювалися. Та коли ми вже трішки вплели смужок, сітка почала виглядати як справжня.

Мені стало радісно, що це може когось захистити. Ми сиділи гуртом, розмовляли про різне, і мені ставало легше на душі.

Ще я збирала аптечки. Там було все - і бинти, і серветки, і таблетки, які передавали на комплектацію волонтери. Я старалась складати все акуратно, бо думала, якщо комусь це знадобиться, то буде зручно у користуванні. Вкладала туди свої вірші, які, звісно, писала сама, мені здавалося, що це принесе трохи світла й надії. Я писала прості слова: "Повертайся живим, ми чекаємо на Вас...". Ці слова виходили з серця. Всі ці моменти дуже змінили мене. Я зрозуміла, що допомагати, це не завжди про щось велике. Навіть маленькі речі можуть зігріти серце іншої людини. І я відчула, що українці дуже сильні через силу духу та через те, що ми всі разом.

Мене змінювали події, але моральну важкість відчула, коли брат пішов воювати. Передова, гаряча точка, зона бойових дій…

Я не знаю, де він є, але знаю, що він у небезпеці. Щодня думаю про нього та сильно хвилююся. Чесно, боюся, якщо щось трапиться страшне. Телефон завжди поруч ( я ж постійно чекаю повідомлення від не нього). Коли він напише, що все добре, тоді видихаю, стає легше. Брат уже кілька разів приїжджав пораненим додому. Пам'ятаю, коли його побачила з пораненим плечем, то ледь стрималася, щоб не заплакати перед ним. Але я знаю, що треба триматися і показати, що ми всі сильні. Він завжди каже, що не треба за нього хвилюватися, але я все одно не можу не боятися. Це мій Брат!!! Я ним дуже пишаюся і одночасно мені страшно за нього.

Переддень війни я з братом приїжджала до Шептицького, ми гуляли, ходили по магазинах, говорили про життя. Він мені тоді сказав: "Насолоджуємося зараз, бо завтра буде щось інше". Хіба ж я знала, що то вона, безсовісна прийшла. Війна. 

Тепер розумію: оцінки не головні чи нові речі. А життя, близькі люди і час, який є спільним для нас. Я стала більше цінувати прості моменти: коли ми вдома, коли ми разом снідаємо або просто розмовляємо. Те, що раніше здавалося звичайним, зараз стало справжнім скарбом. Я частіше тепер кажу своїм рідним, що люблю їх. Бо тепер я знаю, що не завжди є час для чекання. Цінуйте своїх рідних, поки не пізно, бо Україна розквітне для Нас!