Гайдаш Софія Ігорівна, 15 років, заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів №1, м.Курахове
…Неслухняний вітер занурювався у каштанові прядки волосся. До дитячого обличчя торкалися жовтогарячі промені світла, опромінюючи рум'яні щічки, а небо в цей час наливалося вогнем і далекі поля починали ледь помітно диміти. Люди стояли купою біля домівок і охали. Небо гучно спалахувало вогнями.
2014 рік. Саме так починалася найгірша з моїх дитячих спокійних ночей. Я зіткнулась із новою реальністю, яку почала усвідомлювати лише із часом. Постало чимало питань, але головним стало звичайне: «Чому?»
Я знаю причину, такою я її бачу: людина протягом життя змінюється. Її починають менш хвилювати суспільство, власне оточення й щирі почуття. Вона стає байдужою, втрачає свою душу, стає грубою.
Темні кайдани байдужості щодня боляче стискають добрі серця, женуть здоровий глузд і усе світле геть, змушують проливати кров інших, вперто ступати по братських головах. Заради чого?
У дитинстві я була подругою одного хлопчика. Наші матері товаришували у шкільні часи, а після навчання жінка вирішила жити в Красногорівці поряд із батьками. Вона із сином часто відвідувала мою сім'ю. Авжеж, я була ще маленькою, і відкрито визнавала цього хлопця своїм найкращим другом.
Він заздалегідь просив мене привітати її в цей день. Із першими «зірками» (як я думала) ми вирішили, що потрібно дізнатися про їх справи. Із легкою посмішкою я брала телефон, хоча і відчувала певний страх.
̶ Привіт! Як ви там? Ти знав, що сьогодні у небі літали якісь вогники?
Тягнулося мовчання.
̶ Чому ти мовчиш? Можна мені хоча б привітати твою мамусю? Агов! Чи ти взагалі чуєш?
Пам'ятаю лише тихесенькі схлипи.
̶ Чи у твоєму місті усе гаразд? Що коїться?!
̶ Пам'ятаєш, я порівнював червоний із нашим містом? Казав, що цей колір є найяскравішим з усіх, як і моє місто?
̶ Так… То й що? ̶ невпевнено обізвалася я.
̶ Як на мене, червоний означає лише кров.
І більше він не вимовив жодного слова. Я не впізнала свого товариша: він став казати незрозумілі маленькій дитині речі.
Цей хлопчина був не єдиною такою дитиною, що був змушений стати дорослим. Відчуття болю і суму за мамою припинили його бажання спілкуватися зі мною, бо моя матуся нагадувала йому минуле. Я дуже ображалася на нього за це рішення, але я тепер розумію, що ним керував душевний біль.
Так, переживати війну - це важко, страшно, іноді нестерпно. Проте є надія на те, що настане час, коли на весь світ пролунає: «Війна на Донбасі скінчилась!» І я буду дуже щаслива з того, що настане спокій, стабільність, упевненість, жаданий мир. Адже саме мир є важливою складовою щасливого народу.
При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:
Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/
Ми використовуємо файли cookies, щоб ви отримали найкращий досвід користування сайтом. Продовжуючи роботу із нашим сайтом, ви підтверджуєте використання сайтом cookies вашого браузера.