Яригіна Яна Радиківна, 16 років, заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів №1, м.Курахове

Есе «Один день»

Життя, на жаль, швидкоплинне, і дуже хочеться , щоб у ньому було більше радості, тепла та спокою. А люди в бурхливому потоці постійних, буденних речей, здається, втратили здатність цінувати кожний момент, кожен день. І ми не знаємо, що приготувала нам доля завтра. Вмить може змінитись усе…

Жахливою сторінкою в моєму житті став період, коли я ще дитиною почала усвідомлювати, що означає слово «війна».

Перші мої спогади про ці жахіття припадають на навчання у початковій школі. Весна 2014-го: кінець мого третього навчального року. Мені б бігати по калюжах, радіти сонечку, посміхатися рідним... Але у моє життя увірвались слова: «майдан», «війна», «укриття», «бойові дії», «загиблі»… у цьому списку ще багато пунктів.

Тоді потроху з’явилось відчуття страху:  вдома й у школі говорять про те, куди тікати й де ховатись унаслідок початку обстрілу.

Страшно дивитися на обклеєні навхрест вікна, що постійно нагадують про небезпеку.

Страшно чіплятися за торби із зібраними найнеобхіднішими речами та документами, що стоять у коридорі квартири та чекають «свого часу».

Страшно, коли лягаєш у ліжко, а мама обкладає тебе подушками, і не тому, щоб було м’яко, а тому, щоб у випадку обстрілу був хоч мізерний захист.

Страшно, коли лізеш руками  під подушку, а там аптечка і пляшечка з водою на випадок завалу чи поранення. Страшно, коли здригається земля від вибухів.

Страшно і дивно, бо ніколи не замислюєшся, що у сучасному світі ще можуть відбуватися такі страшні явища. І вони поряд, вони реальні.

Осінь 2014-го, здається, жовтень: пекло війни дає змогу відчути те, від чого бігають мурахи по шкірі, душа в п’яти ховається, а ноги згинаються. День, коли порожній снаряд долетів і до мого міста…

Усе відбувалось настільки швидко, що усвідомити не встигаєш фізично. Тремтить підлога, тремтять вікна. А ще тремтить серце, руки і ноги… Пам’ятаю лише, як з батьком стою біля дверей, подалі од вікон та прошу Бога, щоб швидше все закінчилося, щоб все було як і раніше – тихо та спокійно.

Та як жити далі? В усвідомленні того, що в будь-який момент усе добре,що в мене є, може закінчитись? Закінчитись для мене.

Жах. Тривога. Паніка. А також співчуття. Співчуття в його всеохоплюючому значенні. Кожний день вмикається телебачення, новини, а там чергова хвилина мовчання на пам'ять про нових загиблих військових українців. Співчуваєш і загиблим, і їх родинам. Невже хтось заслужив такої долі?

Мир – те, що має настати на всій Землі, бо це – найголовніша цінність суспільства! Ця клята війна розпочата людьми проти людей. Жорстокість, жадібність, прагнення до влади. Ці риси знищують те, завдяки чому ми є людьми: нашу душу. Моральні принципи часто під час війни втрачаються. Як це безглуздо - один з одним битись…

Мир, злагода, гармонія – ось єдине, до чого має прагнути усе людство, якщо ми насправді бажаємо кращого майбутнього для нас та наших нащадків. Інакше, чи гідні ми називати себе людьми?