Протасов Олександр Олексійович, 14 років, Писарівський заклад загальної середньої освіти І-ІІ ступенів Новопсковської селищної ради

Есе "Один день"

Влітку 2019 року я з родиною їхав на відпочинок до Одеси. На виїзді зі Сватова наш автобус зупинився на блокпосту. До салону зайшов військовий, привітався, запросив всіх дорослих пройти паспортний контроль. Народ висипав на узбіччя, з дорослими йшли і діти, тому що всі побачили невеликий майданчик, накритий маскувальною сіткою, з лавами та стільцями. Рух транспорту на трасі був дуже інтенсивним, зразу впало в око, що йде колона військової техніки, в декількох «КрАЗах» сиділи солдати, які на ходу вітались, гукали з кузова «Слава Україні!», «Шануймося браття!».

Я зрозумів, що ця колона йде в район бойових дій. Від думки, що через декілька годин вони можуть вступити в бій, стало аж моторошно. Вони ж чиїсь батьки, сини, брати, чоловіки.

Аби скоротати час, я почав спостерігати за військовими, які порядкували на трасі. Їх було троє, молоді, років до тридцяти, звання я не міг визначити, бо форма польова. Один з них контролював транспорт, що рухався в бік Харкова, другий - в бік Сєвєродонецька, місце третього – трикутний острівок безпеки. Стояла неймовірна липнева спека, не було ще й о пів на десяту, а термометр показував більше 25 градусів по Цельсію.

Люди тіснилися в холодочку, а пост кожного воїна був серед розпеченого сонцем асфальту, при цьому вони були одягнуті по формі, в рукавицях з обрізаними пальцями, в бронежилетах, касках, зі зброєю. Обличчя серйозні, погляди зосереджені, уважні, ні зайвих рухів, ні зайвих слів.

Людей, яким треба було пройти перевірку, назбиралося багато. В натовпі під навісом та біля пункту контролю, лунали різні монологи невдоволення, дехто грубо і сердито запитував цих хлопців, коли вони перестануть знущатись над народом, деякі лихословили, не звертаючи уваги на присутність дітей. Військові здавалися спокійними, але міцно стиснуті зуби, що аж жовна під вилицями випинались, показували їх роздратування та, напевно перш за все, вміння контролювати себе.

Лише на дикий лемент якоїсь панянки, той, що стояв найближче, голосно відповів: «Не хвилюйтеся, перевірка пройде швидко, це заходи для вашої ж безпеки». Я зразу зрозумів суть його слів. В голові промайнула думка, чому ж ми такі байдужі, навіть до себе, до власного життя.

Адже в Луганський області вже майже шість років проходить АТО та ООС, ніхто точно не знає, скільки тут і по всій країні «гуляє» незареєстрованої зброї, і скільки людей мають різні, зовсім не світлі і гуманні ідеї, наміри, плани.

Почувався я ніяково через те, що тут лаяли і сварили тих, хто тримає ситуацію під контролем. Воєнні дії ведуться поруч, а нас це начебто не стосується. Ці чоловіки стали на захист рідної землі, залишили мирне життя, власні сім’ї і затишні домівки, не заховались, не втекли, у скрутну хвилину прийшли на допомогу своїй державі і своєму народу, такому різному, а зачасту – просто невдячному.

Кожного дня вони ходять поруч з небезпекою, буденно та з гідністю виконують свій священний обов’язок – захищають незалежність і територіальну цілісність України. Сьогодні їхнє місце саме тут, а завтра – можливо, на передовій. Їхні обличчя, обпалені сонцем, губи обвітрені, вони не можуть залишити свій пост, стоять посеред дороги, як на розжареній пательні, здається, й «берци» вже зрослись з розплавленим асфальтом.

Вони виконують монотонну, одноманітну, але таку потрібну і дуже відповідальну роботу. Не грає ролі звідки вони родом, адже вони стоять на варті миру, який залежить від багатьох чинників, захищають нас. Я відчув почуття вдячності, поваги до цих мужніх, відповідальних воїнів.

Перевірка закінчилась. Пасажири нашого автобуса зайняли свої місця. Одні полегшено видихнули, хтось невдоволено бурчав, хтось почав копирсатися в своєму гаджеті, хтось продовжував лаятися. Військовий побажав нам щасливої дороги, та половина присутніх навіть не подякувала йому. Життя знову пішло своїм ходом, автобус по хорошій, недавно відремонтованій трасі, мчав до мирного Харкова.

А за декілька десятків кілометрів звідси йшла за своїм кривавим розкладом війна, яка, саме завдяки таким солдатам і волі Божій, поки що не зачепила більшості з нас своїм чорним крилом. Саме тоді, я зрозумів, що в нас іде війна, що дякувати за моє безтурботне життя треба тим воїнам, які стоять на лінії розмежування – на лінії фронту, їх матерям, які виростили своїх синів справжніми чоловіками, тим, хто стоїть на блокпостах, виконують іншу роботу задля збереження незалежності і територіальної цінності моєї держави.

Війна – це руйнівна стихія, вона змінює життя людей, знищує все на своєму шляху, руйнує міста і села, людські долі і життя, тому для мене мир є таким цінним і дорогим. Мені болить, що у вогні війни гине цвіт нашої нації, коли села і міста зустрічають на колінах тіла загиблих на Сході, коли маленькі діти, які народились після загибелі батьків, тримають в жалобних рамках їхні портрети і нагороди.