Щербіна Анжеліка, 9 клас, Одеський ліцей №72

Вчителі, що надихнули на написання есе - Гончаренко Наталія Валентинівна, Галюрова Лідія Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

З перших годин війни обірвалися всі мої щасливі мрії. Спочатку вимкнули світло, а з ним зник мобільний зв’язок і інтернет, потім газ і вода. Був надзвичайно морозний березень, температура повітря опускалася до мінус десяти градусів. У хаті було дуже холодно.

Над нами кружляли, гули російські літаки, які летіли бомбити Маріуполь. А там був мій тато - прикордонник.

Спочатку ми сиділи в коридорі між двох стін, одягнені, тут і спали, ні… не спали, а по черзі дрімали. Потім, коли обстріли стали ближче та інтенсивніше, ми переїхали у підвал двоповерхового будинку, розташованого на мікрорайоні. Наш Мангуш перший раз обстріляли. Це відбулося другого березня.  

Спочатку з літаків скинули дві авіабомби, а через годину накрили «градами» центр селища. Найстрашніше те, що  загинули дівчинка семи років і учень десятого класу нашої школи.

Це сталося біля будинку, в якому ми переховувались. У мене досі перед очима закривавлені тіла загиблих, накриті ковдрами.  Я їх всіх знала. В цей день, під час цього страшного обстрілу, загинула подруга моєї хрещеної. росія забрала життя сімох мешканців мого селища…

З п’ятого березня почалося пекло. З усіх сторін летіли ракети. Артилерійські установки росіян стояли вже в нашому населеному пункті, вулицями вільно пересувалась  їх техніка та військові.

Почалась окупація мого Мангуша.

В кінці березня до нашого будинку,  як до родини військового, прийшли з обшуком озброєні люди. Їх було десять. Вони перевернули весь дім: шукали зброю та українську символіку, цікавилися, де мій тато. Потім забрали з собою на допит маму і кудись її відвезли. Я не знала чи повернеться вона до мене. Тоді я дуже злякалася, тому що розуміла, що ніхто нам не допоможе.

З татом більше не було зв’язку. Він з перших днів оборони Маріуполя був на «Азовсталі».

Кожного дня я чула гул російських літаків, які несли бомби та ракети саме туди. Вони завжди летіли по два. Літали і вдень, і вночі, безперестану.  А я весь час просила Бога, щоб він зберіг життя мого тата.

Навпроти нашого будинку було розташовано військомат. Тепер його зайняли військові окупантів, а за нашим парканом вони розмістили свою військову техніку. Періодично, посеред ночі, вони її прогрівали, і ми прокидались від цього гулу. Мені здається, що вони просто над нами знущались.

В середині травня нам повідомили, що мій тато отримав поранення і,  ймовірно, загинув. Він зник безвісти, але я вірю, що він живий. Ми з мамою  дуже його чекаємо.

В окупації ми прожили жахливі три місяці: військові періодично навідувались до нас додому, щось питали, шукали. Після виходу з «Азовсталі» останнього Захисника, мама прийняла рішення ризикнути і виїхати на підконтрольну Україні територію. Вона казала, що поки наші військові там, і, можливо,  мій тато, ми нікуди не поїдемо.

Добиралися ми до Запоріжжя десять днів.  Нам прийшлося тиждень жити в окупованому росіянами Мелітополі, а потім, через більше ніж двадцять ворожих блокпостів, під обстрілами,  їхати далі. Але все ж таки ми це зробили.

Спочатку ми більше  року жили в Івано – Франківську, а рік тому  переїхали в чудове місто, розташоване на березі Чорного моря -  Одесу. Я була дуже цьому рада, бо близькість моря нагадує мені про мій рідний край, який зараз в окупації. Про моїх бабусю і дідуся, про мою найкращу подругу Мілу, котрі залишились там.

Війна лишила мене батька. Я не знаю, живий він чи ні.

Вона лишила мене рідної домівки, моїх рідних та друзів, бо я не знаю, чи побачу колись їх знову. Вона лишила мене дитинства. Через війну я швидко подорослішала.

Війна забрала у нас з мамою все.

Але вона ще не скінчилась,  і я продовжую щодня ховатись від ракет і шахедів, які випускає ворог по мирному населенню. Довгі «шахедні» ночі я проводжу в тамбурі, тому що  я хочу жити!