Жителька Сум з двома дітьми спочатку не змогла виїхати з-під обстрілів, а потім їй вдалося вирватися у село до батьків і врятувати родину

Вранці 24 лютого я прокинулася, щоб збирати дитину до школи. А потім в шкільному чаті прочитала, що дітям йти на навчання не треба. Боже, думаю, знову карантин! А ні, гірше… Дуже скоро ми почули перші вибухи. 

Виїхати з міста вже було нічим. Мій чоловік – іноземець, більше року назад він виїхав на заробітки на свою Батьківщину, у березні мав повертатися додому. Аж тут війна.

Я написала чоловікові повідомлення, наче прощальну записку: мовляв, вибач, люблю.

Рятувати нас виїхав мій тато, але дорогою його машина зламалася. Всі сподівання в один момент рухнули.

Дітей я залишила вдома. Тим часом віднесла всі ковдри та воду до підвалу. Пам'ятаю, як трусилися руки, було дуже страшно, але не за себе – за дітей, їм п'ятнадцять і чотири роки.

Я приготувала їсти, бо вже ніхто не планував виїжджати. Нагодувала меншого сина, старша дочка відмовилася. Потім тато подзвонив і сказав, що знайшов машину і врешті їде за нами. Ми з дітьми швидко зібралися, вийшли на двір і стали чекати. Десь поруч сильно гупало. Весь цей час мені телефонував чоловік, говорив: «Не бійся, я якось вас заберу». Я сказала, що нікуди не поїду. Через деякий час приїхав тато на старенькій машині.

Кругом були танки, місто бомбили. Ми їхали дуже швидко, ніби летіли. Водій – молодець, хоч і дуже хвилювався. Це була його друга чи третя ходка в місто за людьми, а вдома на нього чекали дружина із дітьми. На виїзді з Сум стояли танки і солдати зі зброєю. Нас не чіпали, ми проскочили.

Мені весь час хотілося прокинутися, щоб все скінчилося, але це був не сон. Нам вдалося доїхати до села, слава Богу! Все - завдяки водію і татові.

Мені було дуже страшно за дітей, за батьків. Ми постійно чули вибухи і техніку, яка півтори доби йшла на Київ, гул стояв неймовірний. Одного разу через хату летіла ракета. Було так страшно, що я закрила собою дітей.

Зараз 15 серпня, а в моєму особистому календарі досі - ранок 24 лютого. Але ж мої труднощі мізерні, порівняно з труднощами людей, які залишилися в Маріуполі, Харкові, Бучі, Бородянці, Гостомелі.