«Я вже забула, коли сміялася»

За роки війни Ганна Філіпенко поховала всіх своїх рідних, тепер мешкає одна. Пам'ятає страшні обстріли, втечу від снарядів, похорон. Досі відчуває страх та паніку, коли чує віддалені вибухи.

Станиці Луганській я народилася, і хрестилася, і дітей поховала. З дитинства жила з батьками у старому будинку, а потім разом із чоловіком збудували свій, новий. На початку війни цей будинок пошкодив снаряд, а сарай розвалив повністю.

Пам'ятаю першого дня, як бомбанули, як потрапили біля нас, як страшно було. Ледве встигла сховатись у підвал, а коли вилізла, побачила, що в будинок влучили, а сараю зовсім немає.

Від обстрілів тікала до Нижньотеплого до двоюрідної сестри. Вдень поверталася додому, працювала на городі, а на ніч знову бігла до сестри. Вона паралізована лежала, я доглядала її. Всі ми були на нервах, ця ситуація підірвала психіку. Потім сестру поховала, і брата. У 2014 році як почався похорон – так і пішли одні за одними. Зовсім одна залишилася. Вже забула, коли востаннє сміялася.

Нині живу, як усі. Пенсію отримую. Вода в будинку йде нормально, електрика та газ є, але котел поганий. Взимку на опалення йде 400-500 кубів, а в хаті - 10 градусів. Будинок треба утеплювати, але мені з цим не впоратися. Господарство все розбите-розгромлене.

Як тільки почую, що десь бухнуло – так і боюсь. Хотілося все це забути, але не можу, нерви на межі. Мрію про мир та просто хочу спокою.