Дашкевич Варвара, 10 клас, Спеціалізована школа №149

Вчитель, що надихнув на написання есе - Крошетецький Роман Миколайович

«1000 днів війни. Мій шлях»

Для кожного українця 24 лютого 2022 року стало днем, що змінив усе. Вже третій рік йде жорстока війна, вона забрала жахливу кількість життів нашого народу й змінила долю мільйонів українців. Історія кожного особлива й неповторна, тож я хочу поділитися моїм власним досвідом, а також тим, що мені довелось пережити за 1000 днів війни.

24 лютого я прокинулась через якийсь дивний клопіт у вітальні. Це було приблизно о 6 годині ранку, тому перша моя думка була: «Невже мама кудись збирається так рано вранці? Вона ж не працює, та й вчора не казала, що має плани на сьогодні, що ж трапилось?» Перед 24 лютого ходили чутки, що може початися війна, проте мало хто поставився до цього серйозно.

Більшість казала, що війна нікому не потрібна і це божевільна дурниця у сучасному світі, тож і в нас вона не може початися. Але виявилось все інакше.

Я чула, що мама наче застібує сумки та плаче, а в один момент тато їй сказав: "Поїдете до бабусі у село". Згадавши чутки про можливу війну, я почала здогадуватись. І справді - почалась війна. Ми дивились звернення президента і у паніці думали, що робити. Їхати до бабусі було найбільш логічним: у селі тихо, воно далеко і дороги там такі, що й танком не проїхати. Я швидко почала складати найважливіші речі, усе падало з рук.

Я чітко не розуміла, що брати. Може, зараз доведеться спати серед поля?

Просидівши в селі тиждень, ми вирішили поїхати в іншу країну. Справа в тому, що сестра моєї мами ще багато років тому вийшла заміж за турка й переїхала у Туреччину. Більше родичів закордоном ми не маємо. Шлях до Туреччини був жахливим. На диво, найважчим було виїхати з села у Львів, а звідти вже закордон. Ми не знали, коли ходять потяги, вони просто проїжджали нашу зупинку і не зупинялись. В решті-решт, ми сіли на електричку й усю ніч їхали до Львова, а потім у Польщу на автобусі.

Спогадів про Польщу і Львів я майже не маю, адже я не встигла їх повноцінно подивитися. З Польщі ми сіли на літак і нарешті дісталися Туреччини.

Жила у Туреччині я протягом цілого року. Визнаю, я абсолютно не вчилася там, не заходила на онлайн уроки. Хіба що я надсилала контрольні роботи, та й навіть їх не завжди. До того ж, я не пішла в турецьку школу і навіть не намагалася адаптуватись до життя там. Я цілими місяцями сиділа в кімнаті. Тож в мене було достатньо часу, щоб вирішити, чого я прагну в житті. Я розуміла, що не хочу залишатися у Туреччині, бо ця країна занадто інша, я ніколи не стану її частиною. Я подивилася на життя бідних і неосвічених турків і в один момент зрозуміла, що не хочу бути як вони. Я хочу бути краще, хочу бути розумною, хочу мати усе необхідне й бажане. І раптом я почала вчитись. Спершу я стала вчити німецьку мову.

Пізніше я поглибилась у математику, адже я здаватиму ЗНО. Я повністю змінила свій світогляд. Зараз я розумію, що це було одне з найкращих рішень у моєму житті.

Повернувшись в Україну, я здала екзамен з німецької мови на рівень B1, так більше того - я була найкращою з усіх учнів, хто також складав цей екзамен! Ще 3 роки тому я була жахливим учнем, отримувала не більше 6, а німецьку ненавиділа більше, ніж москалів. Зараз в мене чудово йде математика, також я планую отримати золоту медаль і здати екзамен з німецької на рівень C1. Думаю, якби не рік "ізоляції", я б не змінилась і не досягла б цього.