З початку війни Ірина панікувала – їй хотілось виїхати з окупації якнайскоріше. Попри страх і смертельну небезпеку, вона провезла крізь всі блокпости український прапор і доньчині вишиванки 

Ми з чоловіком і семирічною донечкою жили в селищі Мангуші, за десять кілометрів від Маріуполя. До війни особисто я була задіяна 24/7. У моєї дитини було дуже багато позакласних занять. Вона танцювала, співала, грала на фортепіано, малювала, займалася моделінгом у Маріуполі. Життя в нас було дуже активне, насичене. Я мала роботу, чоловік працював у Маріуполі на заводі Ілліча. Жили у власному будинку, будували плани на майбутнє. 

Новина про початок війни застала мене вдома. Чоловік був якраз на роботі в нічну зміну, а я з донечкою була вдома. Десь о пів на шосту мені подзвонила мама чоловіка. Вона ніколи так рано не дзвонить. Я зразу злякалася, що щось сталося, бо є в нас родичі похилого віку, а вона каже: «Іро, війна почалася». Я не надто вірила в усі ці розмови, тому спитала: «Мамо, хто вам таке сказав?» І потім вже ввімкнула телевізор і зрозуміла, що це таки сталося. Хвилювалася за чоловіка, котрий якраз їхав із Маріуполя. Люди говорили: «У Маріуполі блокпост розбили». 

Я розуміла, що в цей час чоловік мав бути саме на тому блокпості. Ще й зв’язок зникав по дорозі. І поки він доїхав додому, я думала, що посивію. Це було дуже страшно. 

Найскладніше було нам, дорослим, тримати себе в руках. Я не могла дати волю емоціям, тому що на мене дивилась моя дитина. Це було найскладніше – зробити так, щоб дитина почувалася максимально захищено та комфортно. Було складно дитині пояснити, що відбувається і що їй необхідно робити в разі обстрілу. Або, наприклад, я їй розповідала, що робити, якщо щось сталося і мама з татом непритомні. Це був один із найважчих моментів. Важко було пояснити дитині, що загинула її однокласниця. Я дуже довго про це не казала доньці, але потім зрозуміла, що сказати треба, бо люди про це розмовляють, а вона все чує. Ще було складно покинути все, кинути домівку, замкнути двері на ключ, сісти в машину і поїхати в невідомість. Це і фізично, і емоційно дуже важко. 

Мої батьки та батьки чоловіка – дуже завбачливі люди. Ми в перший же день війни переїхали жити до них, бо в них є підвал дуже гарний, а в нас немає. І ми жили всі разом. Батьки, поки все ще було більш-менш спокійно, щодня їздили в магазини і закуповували продукти. Дитині набрали солодощів, тому що її треба було чимось займати максимально. Тож у нас було все, і трошки навіть залишалося. Але особисто я зіткнулася з потребою в ліках. 

Коли вже в аптеках майже нічого не було, мені терміново слід було знайти ліки для моєї бабусі, і це було дуже важко: я ледве їх знайшла. 

Я знайшла ці ліки просто в когось вдома. Хтось продавав, хтось просто так віддавав. Усі одне одному намагалися допомогти. Об'єднувалися всі. На початку війни великої нестачі не було, а вже коли настала окупація, то почалися такі дії… Я не знаю, як це назвати. Мабуть, «кинути кістку». Люди стояли в черзі з шостої ранку, і відходили від машини, з якої щось продавали, о третій і навіть о четвертій по обіді. 

Те, що ми не будемо жити, як кажуть у нашій родині, у «Дирляндії», – це було однозначно. На початку ми не хотіли вірити, сподівалися, що це нас омине. Потім, уже коли настала окупація, однозначно наша родина вирішила виїжджати. Було тільки питання, коли. В цьому питанні я повністю довіряла чоловікові. Він - дуже розумна людина. Я дуже емоційна, а він із холодним розумом до всього підходить. І скільки б я не плакала й не кричала: «Поїхали зараз! Тікаймо просто зараз!», він мені завжди казав: «Іро, я розумію, що тобі дуже важко. Мені теж важко. Але давай ще почекаємо, щоб перетнути лінію фронту, бо це зараз дуже небезпечно».

Ми були в інформаційному вакуумі. У нас не було інтернету, не було телефонного зв'язку, і ніхто не знав, що відбувається зовні. 

Розказували дещо, але звідки така інформація, хто де був, хто що бачив і хто з ким спілкувався – це були великі питання. Ми виїхали на початку квітня. 

У нас не було фільтрації. Ми категорично не хотіли її проходити. А на основному блокпості (це колишній пост ДАІ в Мангуші, відомий, мабуть, на всю Україну) було з цим дуже жорстко. Там реально розвертали, без фільтрації не випускали. Там можна було простояти в черзі 3-4 доби. І ми, завдяки знаючому чоловікові, об'їхали цей пост. Ми виїхали рано-рано вранці. А на другому посту теж повинен був хтось стояти, але, мабуть, росіяни спали. Дякую їм. Хай їхній сон буде міцним. І ми ось так проїхали. 

Правда, в Бердянську, де Азовське кільце, один чолов'яга став питати: «А чому ви виїжджаєте?», і чоловік сказав: «Дружині треба лікуватися, та ще й дитина боїться пострілів». Ти ж не скажеш: «Тому що ви дебіли, ми вас ненавидимо і не збираємося разом із вами жити». Бо ти ж хочеш виїхати, тож треба бути чемним і навіть через силу всміхатися. А той відповів: «Наши дети тоже боятся выстрелов».

І я ще половину шляху думала над цими словами. То нащо ж ви прийшли до нас стріляти? Так, діти бояться пострілів, і вас вони бояться, то давайте припиняти це взагалі! 

Ще був огляд сумок і величезні черги. На передостанньому блокпості нам взагалі заборонили виходити. Була дуже велика черга, а якраз день був дуже теплий, можна навіть сказати, було доволі спекотно. І ми виходили з машини, поки стояли в черзі, потрошку. І дитині ж треба вийти, бо ніжки болять уже сидіти. А потім їхав мужичок якийсь в інший бік на вантажівці і сказав: «Вам передали, що ті, хто стоять, зараз будуть окопи рити. Всім сісти в машини й нікому не виходити!» Ніхто не зважав, зручно тобі чи ні. Сиди у машині та чекай. Брат чоловіка з родиною також там проїжджали, і один солдат із ним навіть конфліктував, говорив: «Ану відійдемо та поговоримо!» Вони свою владу відчувають та безкарність. Але нас Бог провів, так би мовити. Ми вважаємо, що доїхали просто ідеально. І навіть провезли через 20 рашистських блокпостів український прапор серед речей.  

Сумки складала я. І, звичайно, чоловікові цього не сказала, тому що тоді прапор би залишився вдома – суто з міркувань безпеки. Я ще везла доччині сукні українські. У нас багато такого добра, і я це все намагалася якось вивернути, сховати квітки, орнаменти. А прапор – він хоч і великий, але легесенький, тонесенький. І я його сховала в речах. Поклала чи то в кишеню якоїсь кофтини, чи то джинсів, не пам'ятаю. А, наприклад, вишиванку дитини я в рукав курточки сховала. Словом, сховала так, що потім, коли вже прала речі, коли ми добралися до місця, я й сама його не знайшла. 

А коли ми під'їжджали вже до українського блокпоста, там у хлопців стояв маленький настільний прапорець. І я спитала: «Може, їм великий подарувати?» Тоді чоловік разом із моїм братом до мене розвернулись із переляканими очима і спитали: «Ти що, прапор везеш?» – «Так». 

Чоловік сказав: «Добре, що я тільки зараз про це дізнався, бо коли я діставав сумки на всіх цих блокпостах, мабуть, білів би повністю. Це було нерозумно. Треба було приїхати і тут купити прапор». А я відповіла: «Ні, мені потрібен був мій».

Шокує, коли гинуть люди. Ми чули та бачили, що відбувається з Маріуполем. Під час першого обстрілу загинула однокласниця донечки, потім - кума мого чоловіка, і ще загинув хлопчик-десятикласник, просто неймовірний красунчик, тато якого боронив Україну. Це все дуже боляче. Але найбільше шокували люди, яким байдуже. Коли на Маріуполь наступали, моя подружка сказала: «Боже, та хай би вже здалися!» Мені це було незрозуміло. Шокували люди, яким усе одно, де жити. А ще – ті, які били себе в груди, а потім… той, хто носив вишиванку, розмовляв українською і тикав пальцями в російськомовних, виявився найбільшим зрадником. 

Ми з чоловіком у 2014 році прийняли біженців: тоді в нас жила родина з Горлівки. І в цьому році, коли почали з Маріуполя виїжджати люди, ми виходили на дорогу і допомагали біженцям, чим могли. Комусь води давали, комусь – дорогу підказували. Якось допомагали до тями привести хлопчика років 15-16. Це було дуже страшно. Я спочатку думала, що в нього якась хвороба, бо в дитини трошки ручки вело, незв'язне мовлення було. Але виявилося, що дитина просто дуже була перелякана. Хлопчик кричав: «У машину! Їдемо, їдемо!» – і весь трясся.

Я особисто брала його за руку, говорила: «Заспокойся, тут не стріляють». А він на мене дивиться і питає: «Чесно?», тобто він був настільки переляканий, що взагалі наче в іншій реальності перебував.

Були й люди, які казали: «Нас бомбила Україна. Ми з підвалів не вилазили». І я питала: «Як же ви тоді могли бачити, що вас бомбить Україна? Як ви можете таке стверджувати?» 

Після приїзду на територію вільної України ми зупинилися в Запоріжжі. Оскільки чоловік працював на заводі Ілліча, він звернувся до кадрового центру, і йому одразу ж почали сплачувати 2/3 заробітної плати. І стали пропонувати місця роботи. Він і в Запоріжжі ходив на співбесіду. Але там, на жаль, зараз переважно заводи стоять. 

Ми доїхали до Кривого Рогу. Тут також група «Метінвест», і його взяли працювати зі збереженням посадового окладу, який у чоловіка був у Маріуполі. І начальник його сказав: «Мені такі люди потрібні». 

У нас були невеликі проблеми з житлом. Можна було б облаштуватися в гуртожитку, у садочку чи школі. Але ми почали пошуки квартири.  Розуміли, що буде дуже важко сплачувати за все. На той момент я фактично не працювала. Нам допоміг начальник чоловіка. Нам люди здали квартиру безкоштовно, лише за комунальні послуги. 

Ми дуже вдячні керівнику чоловіка і хазяїну квартири. Світ не без добрих людей. Деякі на цьому заробляють, а деякі щиро допомагають.

Тут ми вже почали облаштовуватися. Для мене в пріоритеті - моя дитина, і я хотіла її максимально повернути саме в ті умови, в яких вона була вдома. Я одразу почала шукати клуб бальних танців, знайшла педагога з вокалу. Він із Дніпра, ми працюємо дистанційно. Потім мені запропонував роботу мій відділ освіти. 

Мій найбільший біль у тому, що коли я вже була тут, у вільній Україні, померла моя бабуся. У мене не було можливості приїхати туди, щоб підтримати своїх батьків у цьому горі. Але потім мене спіткала ще більша втрата: помер мій тато. І мама моя також була вже в Україні. Навіть не йшлося про те, щоб ми туди поїхали: ні я, ні брат. Мама поїхала, тому що треба ж було тата ховати, але вона не встигла на похорон. Його ховали батьки чоловіка і тітка татова. Це дуже важко. 

Батьки чоловіка залишаються там. Свекруха також вчителька, але з першого дня окупації вона навіть у двір школи не заходила, не говорячи вже про те, щоб виходити на роботу. 

Вони - молоді пенсіонери. Могли б ще працювати й працювати, але однозначно – ні. Вони молодці, в них є певні заощадження, і вони потихеньку собі живуть, як свекруха каже, «пенсіонерським життям». Вони залишаються там, сумують, бо для свекрухи найдорожче – це її внуки. Ми були поруч із ними, в одному селищі жили. А старший її син із двома дітьми жив у Бердянську. І всі ми зараз далеко. Та принаймні є відеозв'язок, і ми щовечора обов’язково спілкуємося. 

Ми їдемо в нікуди, але замолоду це трішки інакше. А людям, які прожили вже доволі довге життя, важче все покинути, не розуміючи, куди ти їдеш, як надовго тобі вистачить заощаджень. І роботу знайти в 61-62 роки – це дуже важко. Тому вони вирішили чекати на деокупацію. Ми віримо в ЗСУ, молимося за хлопців. Багато знайомих, які вийшли з «Азовсталі», наразі у полоні. Серед них - і найліпший друг родини. А от позиція його дружини для мене незрозуміла поки що. Та я кажу: «Розберемося після перемоги».