Панченко Володимир Андрійович, 16 років, Комунальний заклад «Сватівський ліцей № 8» Сватівської міської ради Луганської області

Літо. Липень. Сватове. Сьогодні мені шістнадцять. Я навчаюсь у 10 класі ліцею затишного і маленького містечка Сватове. Попереду навчання у вузі, мрії про майбутню професію, поряд зі мною рідні люди і вже такі рідні однокласники.

Але знову і знову подумки повертаюсь у літо 14-го.

Тільки-но завершивши другий клас, їду в гості до бабусі. Ненадовго повертаємося із батьками до рідного Луганська, щоб зібрати речі перед омріяною поїздкою на море. Тато просить мене забрати сумку з машини. Я спускаюсь сходами вниз. Тиша. Все як завжди: скриплять вхідні двері, сусідський кіт випрошує смаколики, бабусі на звичній позиції.

Зненацька почувся гучний шум. Ці звуки долинали із аеропорту. Тоді я ще не розумів, що почалась війна.. Вночі ми побачили, як палав аеропорт. Пам’ ятаю, що довго не міг усвідомити ,що почались бойові дії. Думалось: « Та це вже скоро мине. Скоро все стане так, як було».

Через тиждень батьки прийняли рішення поїхати до моря на відпочинок. Відпочинок у моря розтігся у часі аж на місяць: боялися повертатися. З того часу батьки «ненавидять» море. Повернувшись з відпочинку, наша сім ‘я змушена була виїхати з Луганська до Сватового вслід за фірмою, в якій працювала мама .

Я більше не чую звуки фортеп ‘яно від сусідів зверху. Моє серце бринить і відлунює тисячами спогадів, які не можу відчути тут. Тут мені добре і комфортно. У мене все є для навчання і життя. А проте – це не мій дім. Я так мрію повернутися додому.

Мир сьогодні для мене – це я вдома, я впевнений , що живу на своїй землі, що не почую вибухи і постріли у місті, в якому народився. І знову липень. 21-й. Сватове, мені шістнадцять.