Шарунова Анастасія Миколаївна, 14 років, учениця Муратівської гімназії, с. Муратове, Луганська обл.
Конкурс есе "Один день"
2014 рік. Літо. Війна… Це страшне слово! Я відчула все жахіття на собі. Вперше я побачила танки із військовими. Вони зайшли до нас у село, щоб рятувати нас від ворожих пострілів.
Одного дня вночі вороги з лісу почали обстрілювали наше село. Було страшно всім: і мамі, і мені, і брату, і батькові. Ми сиділи у підвалі. Вночі люди тушили пожежу.
Загорівся від обстрілів ліс біля будинків. А вранці мама дізналася, що вбили нашого керівника ПП «Візир-хміль» Запорожського С. В. Це була прекрасна людина. У нього залишилася дружина і донька. Таке не можна забути. Пам’ять про нього буде жити у наших серцях.
Раніше про війну ми тільки читали та бачили кінофільми. А того дня ми зрозуміли жахливу істину – це війна.
Люди були дуже налякані. Коли, навіть випадково, падала кришка з каструлі на підлогу, я присідала і голову закривала руками. Ми боялися ночі.
Усі були готові бігти у погріб. Там стояла вода, теплий одяг, ковдри. Ми не стали нікуди тікати. Одне було зрозуміло, що нас ЗСУ не кинуть, нас будуть захищати, нашу землю будуть боронити від російського нападника.
Забути постріли і вибухи неможливо.
Я вже в 9 класі навчаюсь Муратівської гімназії на Луганщині. Ми станемо спокійно спати, можливо, тоді, коли настане мир. Не будемо схоплюватися вночі від вибухів і пострілів. Не будуть вбивати наших військових і мирних людей.
Я так хочу, щоб повернули наш Луганськ і могли бачитися з нашими близькими. Я вірю, що такий день настане. Ми переможемо. Буде наша Україна процвітати.
Будуть щасливі, радісні діти ходити до школи, а люди знову – мріяти, вірити і любити.
