Я не виїхав, бо люблю це місто, хоч і було дуже важко це усвідомлювати, що почалась війна. Аптеки були закриті, ліків у місті не було. Моя дружина хворіє, мені потрібно було їй уколи. Через три місяці волонтери почали привозити медикаменти.

Багато разів я сидів поряд з дружиною, а над будинком літали ракети. 

Кожна вулиця Слов’янську - частинка мене. Я дивлюсь на руйнування і розумію, що це жах. Моя любов і надія сильніші за страх і біль. Ці почуття допомагають мені вставати кожного ранку і шукати хоч якийсь сенс у тому, що відбувається. Вірити, що цей кошмар колись закінчиться, і ми зможемо все відбудувати знову.