Перший день війни був наче тривожний сон, який став реальністю. Коли пролунали перші вибухи, я стояв біля вікна й дивився на вулиці, які завжди були такими знайомими, але тепер виглядали чужими і страшними. Руїни, розбиті вітрини магазинів, порожні вулиці — все це викликало у мені відчуття безсилля і розпачу.

Було страшно, але я не міг і не хотів нікуди їхати. 

Я не покинув рідне місто, хоча навколо почалися вибухи, і серце наповнилося страхом. Це місто — моя домівка, де я народився, де пройшло моє дитинство і юність. Я залишився без роботи. Не знаю, що буде завтра. У Слов’янську залишаються мої друзі, тут - мої рідні, тут - мої мрії. Зараз чекаю тільки на закінчення війни.