Війна розпочалася. Мені стало страшно. Я не очікувала, що Росія нападе на нас. Все сталося зненацька, ніби з-під ніг вибили землю. Наступ відбувався дуже швидко. Все змінювалося з кожною годиною. Обстріл почався дуже сильний. Снаряди та ракети прилітали на вулиці. Було страшно чути ці вибухи. Земля тремтіла, вікна дзвеніли, а серце стискалося від жаху. Не працювали магазини та аптеки. Все зачинялося. Люди поспішно їхали, хто як міг. У місті не працювали банкомати. Важко було дістати бензин. Люди стояли в довгих чергах, хтось шукав знайомих. Все, що раніше було звичайним та доступним, раптом зникло.

Не було води, світла й газу. Я сиділа в погребі з донькою та онукою. 

Ніхто не очікував, що таке може статися у нашій країні. Ми жили своїм життям, будували плани, вірили, що війна це не про нас. Обстрілювали багато міст України. Зрозуміло, що ситуація надовго. Хоча я сподівалася, що все швидко вирішиться. Щодня я ловила себе на цій надії. Я довго залишалася вдома. Не могла покинути рідну хату. Все здавалося тимчасовим, ніби ось-ось закінчиться. Але все ставало лише гіршим. І все ж таки довелося виїхати, бо іншого виходу просто немає.

Росіяни окупували багато територій. Зрозуміло, що залишатися небезпечно. І я вирішила виїжджати. Зараз я чекаю на мир. Я живу з цією надією щодня. Сподіваюся, що війна незабаром закінчиться, і я повернуся додому.