Я з Луганської області, із села Кам’янка. Війна для мене почалася ще у 2014 році, але ми більш-менш усе пережила. Звісно, були страшні моменти - я сиділа в підвалах, боялася за своє життя.

Перший день війни я пам’ятаю так: спочатку у Сватовому підривали склади зі зброєю, і снаряди летіли по мирних людях. 

Потім почали стріляти в Луганську. Я не можу словами передати ті відчуття…

Я переїхала в Дніпро. Там познайомилася з хлопцем і тепер живу з ним у Перещепиному Дніпропетровської області. Повномасштабне вторгнення 2022 року застало мене вже тут, і цього разу я нікуди не виїжджала.

Гуманітарних проблем не було: ми оформилися як ВПО, нам видавали допомогу, також допомагав Фонд Ріната Ахметова. Я й зараз отримую підтримку, за що дуже вдячна - це дуже велика допомога.

Війна сильно вплинула на мою родину. Я не можу поїхати додому, у мене батьки залишилися в окупації, татові вже 70 років. Ми не бачимося третій рік, спілкуємося лише по телефону.

Майбутнє я бачу мирним. Хочеться миру, миру і ще раз миру.