Коли почалася війна, стало по-справжньому страшно. Я ніколи не думала, що Росія на нас нападе. У 2014 році я вже знала, що таке війна - тоді все було важко, але швидко закінчилося. І вірила, що і цього разу все минеться. Що постріляють пару днів і відійдуть. Але все було інакше. З кожним днем ставало дедалі гірше.

Обстріли в місті не припинялися. Ракети і снаряди летіли прямо в житлові будинки. Ми втрачали світло, воду, газ. Я жила з двома дітьми. Опалюватися було нічим, приготувати їжу - ні на чому. Потім перестали працювати магазини й аптеки. Настала гуманітарна катастрофа. Багато хто сидів у підвалах цілодобово. Я теж майже весь час провела в укритті.

Спочатку сподівалася, що все скоро закінчиться, але дні йшли, і нічого не змінювалося - тільки ставало страшніше.

Через кілька тижнів я зрозуміла: далі чекати не можна. Треба виїжджати, поки ще можна. Але як? Дорога була небезпечна, під обстрілами. Сама я б не впоралася. На щастя, мені допомогли - вивезли мене на підконтрольну територію. Ми їхали довго, щоразу, коли чули вибухи - серце завмирало. Я навіть не вірила, що ми виберемося. З собою я забрала котів. 

Зараз я в Київській області. Мого міста майже немає. Воно зруйноване та окуповане. Усе, що було рідним і близьким - будинки, вулиці, парк, де я гуляла, - усе в руїнах. Мені дуже боляче це усвідомлювати. Я сумую за домом. Дуже хочу, щоб коли-небудь усе відбудували, і я змогла повернутися. Я вірю, що настане мир. Дуже чекаю цього дня.